ГЛАВА 24

Я хоч і робила відчайдушно вигляд, що гніваюсь, але ледь не танцювала від радості. Мій тиран і деспот нарешті прокинувся. Краса все ж таки страшна сила! Ось і Сокіла повернула до життя.

Недарма я з ранку Дашку мучила і біля дзеркала крутилася, щоби повторити вчорашній макіяж.

Чи це заслуга терапевтичного кота? Лекс сьогодні без сорому дрих зі мною. А ще він виявився дуже лагідним та розумним. Щоправда, на лоток піти відмовився. Цей інтелігент справляв свою потребу прямо в унітаз. Тільки змивати не навчився поки що, але я не сумнівалася у його талантах. Не врятований — справжнє диво!

— А вам, Варваро Дмитрівно, не здається, що це мені, як вашому босові, вирішувати, а не вам? — поцікавився Олег. — Коли вам бути у халаті, а коли без?

Останнє прозвучало дуже двозначно. Особливо коли шеф наблизився до мене і прошепотів це на вушко. Коли він встиг обігнути стійку, я й не помітила, так захопилася грою поглядів. Його очі, як і раніше, мене гіпнотизували. Як добре, що він більше не ховав погляду!

Я ж скучила…

— А на дворі, Олегу Вікторовичу, двадцять перше століття, — так само інтимно відповіла йому. — У нас давно скасували рабство, тож вирішувати за себе я можу й сама.

— Варю.

— М?

— Ти просто нестерпна! — з якоюсь захопленою хлопчачою усмішкою видав він.

І я так само легко перейшла на «ти», як і бос.

— Якщо ти думаєш, що в тебе характер райський, то я розчарую тебе. Не цукор, Олеже… гхм-м… Вікторовичу. Зовсім не цукор.

Він навіть не засмутився через цю характеристику. Навпаки, загадково посміхнувся:

— Зате ти солодка, я певен.

— Що?

І не знаю, чого більше прозвучало в моєму голосі: здивування чи млосно-радісного очікування дії? Адже вона просто мала статися. Судячи з дикого блиску очей шефа та сліпого захоплення, що заповнив усю мене зсередини.

— Я мушу ще хоч раз спробувати, — прошепотів за кілька сантиметрів від моїх губ. — Не можу стриматись. Пробач.

«Так-так! Не стримуйся!» — хотілося крикнути мені, але могла лише спостерігати за повільним скороченням мізерної відстані між нами. Наче загіпнотизована, не мала змоги поворухнутися, по-справжньому знемагаючи від бажання бути ближче.

Сокіл чомусь зволікав.

Я вже хотіла було обуритися: чому він вибачається і чого чекає? Але не встигла.

Олег припав до мене в поцілунку.

«Нарешті!» — заволала кожна клітинка в моєму організмі. Усередині заграла якась неймовірна радісна мелодія.

У вухах гуркотіло серце, ноги підкошувалися, а в животі тремтіли довгоочікувані метелики. Вперше мене накрило таким шквалом почуттів, що можна було захлинутися.

З чоловіком і десяту частку цього я не відчувала, навіть при першій зустрічі. Хоча тоді мені здавалося, що це воно — кохання з першого погляду і до кінця днів. Виявилося — ні, просто закоханість. Чи просто симпатія? Втім, зараз це вже не має значення.

Я смикнула головою, щоб викинути звідти отруйні думки про майже колишнього чоловіка. А Сокіл сприйняв це як спробу втечі, дезертирство з його рук. Він відчутно прикусив мою нижню губу, ніби в попередженні, що немає сенсу вириватися. Та я й не хотіла.

Прикусив і відразу пройшовся язиком у своєрідному вибаченні. Так і чергував пристрасть і ніжність, зовсім позбавивши мене розуму.

Я плавилася в його вправних руках і зовсім втратила голову від почуттів. Навіть не розуміла, що творю… Здається, намагалася стягнути з Олега халат та сорочку. Хотілося дістатися його тіла, бути шкіра до шкіри…

Одяг мене дратував, заважав притулитися до бажаного чоловіка так тісно, ​​щоб і сантиметру зазору між нами не залишилося. І хто придумав ці дрібні жахливі ґудзички?

Я не стримала гучного стогону — чи то від відчаю, що руки не слухалися, чи то від задоволення, що збивало з ніг.

Олег не відставав. Тільки, на відміну від мене, йому все ще вдавалося контролювати власні рухи та майстерно досягати бажаного.

Вжикнула блискавка, і сукня на мені стала вільнішою. Руки шефа вже проникли до стратегічно важливих місць, і впевнено їх приголубили. Від гострої насолоди, що прострілила мене від кінчиків волосся і до п’ят, я ледве свідомість не втратила!

— М-хм-м… — вигнулась назустріч насолоді.

Навіть перед очима на мить потемніло.

— Варю… — вторив охриплим від пристрасті голосом Сокіл.

— Гх-м! — відкашлявся хтось третій.

Гучно так відкашлявся, наполегливо, разів п’ять, поки ми нарешті зрозуміли, що такі сторонні звуки тут зайві. В одну мить ми обидва завмерли, Олегові плечі під моїми долонями скам’янілі.

— Доброго ранку! — почулося знову невиразно знайомим жіночим голосом, володарку якого я зараз заочно ненавиділа всіма фібрами душі!

Олег натуральним чином рикнув від злості, встромившись носом мені в маківку. У нас сьогодні разюча солідарність один з одним!

Мене ж трясло. Від бажання, від сорому, що шеф ледь не розклав мене в холі, і від розчарування, що Сокілу не вдалося довести це до кінця.