ГЛАВА 22

— Ноги в руки і звалюємо звідси!

— М?

— Хутчіше! — Зашипіла Дашка, підхоплюючи мою сумку в одну руку, а другою вчепившись в моє плече. Боляче, між іншим. — Розмичалася тут.! Ногами пересувай. Ну швидше ж!

— Гей, легше! — Я вирвалася з її хватки і пішла спокійніше. Бо ноги вже запліталися від швидкості подруги. — Вони за нами гнатися точно не будуть, куди ти так біжиш?

— У тебе робочий день закінчено? Закінчено! От і поспішай додому до дітей, а то вуха розвісила під кабінетом і стоїш чекаєш другого пришестя.

— Можна подумати, тобі не цікаво, чого вони там зачинилися і чим все це закінчиться.

Сама ж з десять хвилин у прострації провела, гіпнотизуючи двері. А претензії мені висунула. От характер! Не дай боже просто!

— Абсолютно, зовсім, анітрохи не цікаво, — задерла носа Дашка, та так високо, що запнулась об камінчик і ледве цим носом стежку в асфальті не проорала.

Добре, що я вчасно встигла її під руку підхопити. Снігова королева з розбитим носом та фінгалами. От завтра її підлеглі здивувалися б.

— Ага, бреши більше. Неначе це не ти тільки недавно підслуховувала, живі вони там або вже повбивали один одного.

Подруга зашарілася:

— Я кульчик шукала. А на цих бовдурів із тестостероном мені взагалі начхати!

— Ну так, ну так.

— Та клянуся!

— Тоді навіщо у Мішина випитувала подробиці цієї бридкої історії?

— Я, як і всі справжні жінки, маю один… Зауваж, один! — Вона виставила вказівний палець угору. — Недолік. Це природна цікавість.

— Ха! Гарна така цікавість. Я вже думала, ти паяльник притягнеш і катуватимеш мужика, аби здав тобі усі паролі та явки.

— Ой, не вигадуй! — Відмахнулася вона.

— Бідолашний Юрко від нас у процедурну втік, неначе від татарської навали рятувався! Навіть він здогадався, куди ти бажала засунути цей метафоричний паяльник.

Подруга зробила жахливі очі.

— Варю!

— А це ж на моїй пам’яті був перший раз, коли Мішин добровільно відмовився від жіночої уваги.

Юрко виявився незламним. Не клюнув на ласкаві умовляння Дашки, не купився на флірт, не здригнувся під грізними поглядами… Загалом, більше нічого про спільне минуле Сокіла та Андрія ми не довідалися. Хоча обом страх як хотілося. Мене зазвичай зовсім не цікавить чуже особисте життя, а тут як наврочив хто!

Та й шеф відкрився мені зовсім з іншого боку.

Він чому такий злий і шалений? Виходить, бо в нього велосипеда не було. Тьху! Себто тому, що йому невірна дружина карму обтяжила. Бідолашка!

Не дивно і розлютитися на весь світ.

Тільки чомусь цей світ звузився в нього до однієї рудої безвинної і дуже старанної помічниці. Мабуть, його зрадниця теж була рудою. Ось він на мені зло і зриває.

Зима закусила нижню губу. Мені дістався її винуватий погляд.

— Так, щось я перестаралася трошки.

— Зовсім трошхи, — підтакнула я, і ми обидві, усвідомлюючи весь комізм ситуації, гримнули реготом.

Свою «мазду» Дашка припаркувала біля моєї машини, а поруч стояв чорний Харлей. Справжній красень! Під стать господарю. Хоча… Тепер я більше схилялася до того, що саме байк є красивішим. І зрадити не зможе.

Я завжди подумки облизувалася, бачачи байкерів. Заздрила їхній свободі та любові до ризику. Сама ж ні за які пиріжки не погодилася б проїхати верхи на такому залізному монстрові. Хоча десь у глибині душі дуже хотілося. Але інстинкт самозбереження був сильніший за мене.

— То тебе ж хочуть підвезти, куди намилилася? — Підколола я її, коли Дашка вже відчинила дверцята своєї машини.

— Сама доїду.

— А як же маніяк?

— Та щоб йому ікалося, покидьку, — скривилася Зима. — Недарма я від нього намагалася триматися подалі! Інтуїція не підвела.

У серцях подруга підскочила до байка і штовхнула його. Так, певне, кудись дуже невдало. Підніжка склалася, і металевий кінь із гучним звуком завалився на бік.

Дашка втиснула голову в плечі.

— Йой…

Я не встигла навіть кліпнути, як подруга підскочила на місці, ніби її хто вкусив за саме м’яке місце.

— Валимо, Варю, валимо швидше!

Вона у свою «мазду» схопилася швидше, ніж я наступний вдих зробила. Ось це антилопська швидкість!

— Та зайнятий твій маніяк, не поспішай так линяти, лоба розіб’єш! — Я озирнулася на клініку, там справді було тихо. — Та й не зробить він тобі нічого, судячи з дуже гарячих поглядів. Хіба що кайданками прикує до ліжка, як погрожував.

— Ось цього мені й не треба, — вона, захекавшись, здула неслухняне пасмо, що впало на очі. — Та й усі вони «не зроблять нічого» до певного часу. Агатов теж ніби не надто трясся над своїми залізками. А як тільки я подряпала бампер його позашляховика, ледь в асфальт мене не вкотив ґвалтом. Так кричав, що земля тряслась.