ГЛАВА 20

Поки дівчата ще не прокинулися, та й Дашка міцно спала — вона завжди була тим ще соньком, — я зайняла душ. З запітнілого дзеркала на мене дивилося кудлате щось, зі слідом від подушки на щоці і диким блиском в очах. Одне тішило: затурканість і страх із них уже зникли, а з цими іскорками-бісиками я якось впораюся.

Сліди на шиї від пальців чоловіка засмутили. Треба ж! Проступили за добу. Мені здавалося, що їх взагалі не буде.

Затиснув Ярослав мене міцно, але швидко відпустив. Тільки ось не врахував, що шкіра в мене завжди була чутливою.

Я обережно помацала шию: нічого не боліло. Але виглядало страшно. Тепер, щоб уникнути зайвих розпитувань, доведеться тональним кремом щедро замазувати, або одягом горло закривати.

Годинник на кухні показував шосту ранку. Тепер зрозуміло, чому ніхто не поспішав вибиратись із ліжок.

В принципі, звичний для мене час. Щоб зібрати чоловіка та дівчаток, я вставала навіть раніше. Зараз цього не потрібно, але звичка виявилася сильнішою за мене. Сон вже пішов. Тим більше, зовсім не хотілося заплющити очі і знову зустрітися з шефом. Мені Сокіла і в реальності вистачає.

Борщ ми вчора доїли, з котлет залишилася лише одна сиротинушка, тому варто було потурбуватися про хліб насущний. Покупні вареники чи пельмені я їсти не буду і дітям не дам.

Уважно вивчивши вміст холодильника Зими, я приступила до готування. Заздалегідь зробила заготівлі на обід та вечерю. Нехай і ті самі напівфабрикати, але свої — домашні! Повернувся додому, якихось двадцять хвилин — і ліниві голубці чи гречаники готові. Краса ж!

А ось на сніданок я вирішила попестувати рідних бельгійськими вафлями. Навіть електровафельницю у Дашки відкопала. І навіщо тільки, питається, вона потрібна тій, найбільший кулінарний талант якої — непригоріла яєчня?!

Якоїсь миті я навіть муркотіти під ніс щось почала, настільки мене захопив процес готування. Душа співала, тіло відпочивало, а настрій досяг найвищого градуса. Я творила! Я пурхала по кухні метеликом у опинці. Я здавалася собі непереможною феєю каструль, баняків та пателень. Та я гори могла згорнути, доки не глянула на годинник і не згадала, що якщо не влагоджу одне питання зараз, то швидше мені скрутять шию, ніж я — гори.

— Слухаю.

Навіть зранку голос Сокіла звучав вимогливо і трохи роздратовано.

— Олегу Вікторовичу, доброго ранку.

— Варваро? До початку робочого дня ще дві години. Щось трапилося?

— Трапилось, — важко зітхнула я, перед очима знову промайнули картинки зі сну, і мене кинуло в жар, неначе пропасниця почалась.

— Ти захворіла? — Шеф різко перейшов на «ти». — Все гаразд?

Від щирого хвилювання за мене і його турботи я зам’ялась ще більше, але постаралася якнайшвидше вирішити непорозуміння.

— Зі мною все гаразд, але річ у тому, що я не зможу сьогодні з’явитися вчасно. Чи могли б ви відпустити мене до обіду?

Сокіл мовчав. У слухавці я з хвилину слухала лише його подих, коли він відповів:

— З якої причини?

— Сімейні обставини.

І знову мовчання. Щоправда, цього разу не таке тривале.

— Добре. — Мені здалося, що я почула скрегіт зубів шефа. — Чекаю на вас після обіду.

— Дякую, я… — домовити не встигла, бо Сокіл просто взяв і кинув слухавку, не побажавши мене й надалі вислуховувати.

Ось тиран! Я закипіла.

З одного боку, він і не повинен був це робити. Вислуховувати мене, тобто. А з іншого, мені хотілося його уваги. Цікаво, так? Це все вчорашній поцілунок винен! І сни ці безглузді. Знову я розмріялася, нафантазувала чогось і попливла.

Ну гаразд я! А банальну ввічливість взагалі-то ніхто не скасовував. Окрім тиранії, шеф, виявляється, ще й хамло. Ось!

Від злості я надкусувала вафлю — до Сокіла все одно не дотягнуся зараз. І одразу подобрішала. Вафлі вийшли пишними, солодкими, з хрумкою скоринкою… А я ще й малинкою осінньою їх прикрашу. Ну, просто універсальний антидепресант.

Мої кулінарні мрії перервав різкий звук телефону. І двох хвилин не минуло, як я з’явилася в мережі, а вже почали турбувати.

Від страху, що підніму зараз усіх домашніх, я різко натиснула кнопку прийому дзвінка, навіть не розглянувши, хто дзвонив.

— Ти жива?! — Голос з іншого боку зв’язку впізнала відразу ж. А за істеричні нотки мені навіть стало соромно.

— Ну так…

— Тоді ти зовсім глузд втратила, так?

— Мам, — скривилася я, намагаючись зупинити її крик, але раз мама завелася — зупинка була неможлива! — Все нормально, я просто…

— Зникла майже на три доби, на зв’язок не виходиш. Що я повинна думати?!

— Може, те, що я намагаюся налагодити життя з нуля і мені не до твоїх нотацій?

— Що?

— Ти як з матір’ю розмовляєш, Варваро! — несподівано вклинився у розмову тато. Зрозуміло, знову на гучну поставила і навіть не попередила. — Я не так тебе виховував.

Не знаю, що послужило спусковим механізмом для мого спалаху, але цього разу я не стерпіла: