ГЛАВА 18

— А ваша Стинка зовсім не Стинкою виявилася, — заявила нам Маша, коли принесла кошеня до кінця зміни.

Я не зрозуміла жарту.

— Як так?

— А ким же? — підтримали дівчата.

Палиця змовницьки усміхнулася:

— Швидше він Стин.

— Який Стин? — Не зрозуміла Аля.

Ветеринар розвела руками, мовляв, нічого не можу вдіяти.

— Хлопчик це, не дівчинка. Здоровий хлопчик, який охляв трохи, але в основному все в нормі.

Доньки були просто приголомшені. Вони вже зродилися з думкою, що їхній рудий тандем поповнила руда кішечка, а виявилося — кіт. Недаремно мені його погляд здався нахабним і хитрим. Явно не Гарфілд, а справжній дворовий бійцівський кіт! Пройдисвіт і махінатор.

І не думайте, що всі ці риси характеру неможливо розглянути лише у погляді. Я ж спромоглася.

— Що за рудий? — поцікавився Сокіл, приєднавшись до нас у холі.

Та в нього просто талант з’являтись вчасно. Чи це вже я просто чіпляюся?

— Та ось Варя принесла.

— Це наш котик, — заявила Поля.

Шеф перевів погляд на мене, і довелося додати:

— Не наш. Ледве під колеса не втрапив мені сьогодні. Довелося брати.

Тому, що це прозвучало як виправдання, я скривилася.

— Волонтерам намагалися влаштувати? — діловито поцікавився чоловік, на що Маша кивнула.

— Намагалися. Не взяли. У самих, кажуть, місць немає.

— Мам? А хіба ми його не беремо до себе? — почала скиглити Аля.

— Ні, доню. Не вийде.

От тільки кота нам зараз і не вистачало.

Тут би собі місце підшукати. Залишатися в одному будинку з Ярославом після ранкового інциденту мені зовсім не хотілося. Він чітко дав зрозуміти, що не пошкодує будь-яких коштів, аби отримати бажане. І де гарантії, що, зупинившись сьогодні біля межі, завтра він її не переступить і не придушить мене від злості?

До батьків йти за допомогою не варіант. Щодня відбиватися від мами з її наполегливим баченням моєї долі? Ні, не хочу.

Звернуся лише у крайньому випадку. Все ж таки дівчатка та їх комфорт на першому місці.

— Виходить, нам доведеться його на вулицю викинути? — Знову в очах Алі закипали сльози.

— Я-а… — розгублено підшукувала варіанти вирішення ситуації.

Той, хто хоч раз спостерігав за щирим плачем дитини, а не за істерикою чи маніпуляцією, знає, як болісно тьохкає серце у пориві все віддати, аби припинити цей смуток.

— То який же він Стин? — раптом вигукнула Поля, яка досі мовчала. — Він Бос! Як твій, мам.

Шеф сіпнувся від несподіванки, округливши очі від подиву, і не знайшов, що сказати.

— Але ж він не рудий, — логічно зауважила її сестра.

— До чого тут колір? Все одно влучне попадання! Бос він. Схожі.

Всі синхронно перевели погляд на Сокіла та кудлатого рудого. Він знову хмурився, а кошеня бусурманилося. Але ж донька виявилася права, вираз обличчя і морди у них були ідентично незадоволені.

Такого висновку дійшла не тільки я одна, бо за мить по холу рознісся веселий сміх.

— Ну якщо він так схожий на мене, то доведеться брати відповідальність, — рішуче заявив Сокіл.

Дівчата заплескали в долоні, чим викликали щиру усмішку шефа. Ту саму, з ямочками. А мені зненацька захотілося запротестувати. Навіщо треба робити мені ласку? Це він так за страшка вирішив вибачитися?

— Кошеня не ваша турбота, Олегу Вікторовичу.

— Ні? А я думаю, що Бос має бути у боса.

— Та тобі навіть про себе подбати ніколи, куди ще кошеня? — Несподівано підтримала мене Маша. — Днюєш і ночуєш на роботі. Ні вихідних, ні свят не визнаєш.

— Ну, так це раніше. Тепер мені буде до кого повертатися додому.

Він сказав це досить просто, як би між іншим. Але в мене серце набрало біг. Ні, обручки я і раніше не помітила, тільки це ж не показник, навіть мій чоловік довів.

Сокіл забрав Боса у Палиці і прилаштував його в кишені халата, тільки мордочка смішно залишилася стирчати. Але, здається, кошеня було зовсім не проти такої схованки, навпаки, стало раптом мурчати. Гучно так, задоволено.

— А як же ми? — Аля знову засумувала.

— А ви зможете Боса в мене відвідувати, коли захочете, — відразу знайшов вихід мій шеф.

— Не думаю, що це гарна іде.

Договорити мені не дали, Сокіл безапеляційно продовжив:

— Добре, маленькі?

Ось маніпулятор! Знає, кого питати, а мене в розрахунок не бере: знає, що відмовлюсь.

Дівчатка передбачувано погодилися:

— Добре.

Мені залишилося лише зубами скреготіти від досади. Сокіл навіть близнючок зачарував! І тільки зі мною він міг поводитися огидно. І де, питається, справедливість?!