— Усі цілі? — одразу ж поцікавилася я, варто було зупинитися.
Від страху голос схрипнув і звучав грубіше.
Дівчата старанно закивали у відповідь. І мені одразу задихалося легше.
Я ж завжди відрізнялася підвищеною уважністю на дорогах і страшенно боялася потрапити в аварію… Чого боїмося, як відомо, те й притягуємо… От і не вір після такого у теорію матеріалізації думок.
— Сидіть у машині, я зараз.
— Ну ма! — одразу заперечив мій особистий енерджайзер.
— Підтримую, — кивнула вічно цікава Аля.
Але мене було не переконати.
— В машині.
Дівчатка невдоволено підібгали губи, але сперечатися ніхто не став. І на тому спасибі. Зараз я цього не витримала б, і так нерви на межі.
Ноги тряслися, тіло погано слухалося, перед очима раз у раз виринала каламутна пелена.
Поруч із дівчатами я не можу дозволити собі здатися слабкою! Вони не повинні сумніватися, що мати все зможе. Тому на чистій упертості я обійшла машину. Під бампером причаївся живий грудочок незрозумілого кольору.
Тільки добре придивившись, я зрозуміла, що це таке.
Кошеня?
І що мені з ним робити?
— Ну що там? — нетерпляче висунулась Поля у вікно. І якщо до цього моменту кудлате диво мовчало, то тепер раптом вибухнуло вимогливим «мяу».
— Котя?
Тут же у вікні з’явилася друга руда цікава мордочка:
— Ми його переїхали? — У Алі вже і нижня губа стала тремтіти. Ось-ось розплачеться!
— Ні, все в порядку.
— Ми візьмемо його із собою?
У мене трохи очі на лоб не вилізли від такої пропозиції.
— Будь ласка, — почала благати Аля. — У нього ж стрес!
Це у мене стрес! У мене! А дівчатка за кошеня переживати взялися. І де, питається, справедливість?!
— Мам, ми маємо йому допомогти, — рішуче заявила Поля.
Я подавилася слиною, а коли відкашлялася, прохрипіла:
— І як ти собі це уявляєш?!
— Візьмемо його до себе, — тепер це була масова атака від обох дівчат одночасно.
Ще й кошеня підключилося зі своїм жалібним «мяу»!
— Дівчатка, — похитала головою я, швидко підшукуючи варіант, як відмовити дітям і куди подіти цього кудлатого з проїжджої частини. Шкода, якщо переїдуть.
— Ну будь ласка!
Очі, що в Полі, що в Алі вже були на мокрому місці.
Тільки дитячих сліз мені зараз і не вистачало!
Ех, розбалувала я їх любов’ю, тепер цим користуються.
— Ну добре, — неохоче погодилася я, приміряючись, як краще підібратися до такого непроханого гостя.
— Якщо ти боїшся, то я сама можу його принести, — зголосилася Полінка.
— Або я!
— Не треба. Сидіть у машині, будь ласка.
Варто було опуститися на карячки, як ця нахаба зашипіла. Ні, скажіть, будь ласка! Кошеня ще й права качати вміє!
А в мене знову прокинулася параноя, що не давала доторкнутися до цієї кудлатої грудки.
Я могла б так довго сидіти над ним і наважуватись на просту дію, але допоміг тверезий розрахунок.
У місці, де кошеняті закортіло перебігати дорогу і потрапити нам під машину, заборонено було зупинятися. Бракувало мені ще штраф отримати для повного комплекту невдач.
— Спробуй тільки вкусити! Мені після Сокіла, мастифа та Йолі нічого вже не страшно, — заявила я кошеняті і жваво схопила його за шкірку.
Як не дивно, цей звір не видерся. Отже, мій маневр виявився цілком успішним. У салоні автомобіля гість одразу ж перекочував до рук дівчаток, викликавши у мене гримасу жаху.
— Він же брудний!
— Який гарненький, — заворкували доньки. — А м’який який!
— І напевно блохастий! А ще може бути хворим, — не могла заспокоїтись я, але цього разу дуже уважно стежила за дорогою. — Дівчата, досить його тиснути!
Кошеня, мабуть, зовсім не заперечувало проти такої активної ласки. Навіть мурчати почало. Гучно так, як міні-трактор.
— Ну ма! Подивися, який він класний.
Що ж…
— А давайте ми його краще в ладник покладемо? Там і йому буде зручно, і від вас подалі.
— Він же там задихнеться! — обурилася Поля.
— Так? — А ось про це я зовсім не подумала.
Не варіант, так. Дохле кошеня в сто разів гірше, ніж живе, але проблемне. Значить, ладник відкидаємо, доведеться терпіти так.
Дівчата воркували над підкидьком, той відверто млів від їх пестощів, я ж взагалі намагалася не дивитись на цю ідилію. Інакше знову відвернуся від дороги. А це загрожує серйозними наслідками.