ГЛАВА 14

— Передай мені сільничку, Варю, — попросив Ярослав.

У простягнуту руку чоловіка я вклала пузату баночку з сіллю, а хотілося запустити важким блюдом з тушкованою яловичиною або навернути підносом з випічкою. Загалом, завдати йому тяжких тілесних замість тяжких душевних, які боліли в мене.

Але не можна було. Дівчата сиділи за столом, мило стрекотали з батьком і виглядали такими безтурботними, що в мене серце країлося. За них, за себе, за ідеальну сім’ю, яка на перевірку виявилася будиночком з пап’є-маше.

— Дякую, — кивнув він.

— Нема за що, — у свою чергу люб’язно відповіла я. Прямо як на світському прийомі якомусь! Гидко. — Може, добавки?

— Не відмовлюся, — усміхнувся куточком губ він. — Голодний з дороги — просто жах. А в тебе тут все, як завжди, дуже смачно.

Пам’ятається мені, казав, що жирно та шкідливо. Хоча хто буде чіплятися, так?

— Матуся готує найкраще від усіх, — сказала Аля.

Поля залишатися осторонь теж не побажала:

— Вона у нас взагалі найкраща!

Я кинула погляд на чоловіка, уважно стежачи за його реакцією. Той розтяг губи в посмішці:

— Так, звичайно. Наша мама поза будь-якою конкуренцією. — Його очі при цьому залишилися холодними, байдужими. Дві льодові глиби, а не очі! І як я могла раніше в них дивитися, не здригаючись?

— Спасибі.

Я поклала в тарілку чоловіка добавки, миш’яку під рукою не знайшлося. Бо я могла б і гріх на душу взяти. Але Бог милував.

Вистава під назвою «ідеальна сімейна вечеря» вдало та мирно продовжилась. Я щосили тримала доброзичливу маску, але в загальних розмовах намагалася не брати участь. Боялася, не витримаю, зірвусь — і роль люблячої дружини піде тріщинами, розсиплеться на частини і оголить мою поранену, закривавлену суть.

Ярослав обговорював щось із дівчатами, я особливо не прислухалася, лише погляд від нього не могла відвести.

Кожна рисочка була мені в ньому знайома: і неслухняний чуб, і гарні очі, і ніс із горбинкою, і вольове підборіддя, і легка щетина…

У своєму чоловікові, здавалося, я встигла вивчити все до дрібниць. І зараз нічого у його зовнішності не видавало, що Ярослав був зрадником. Але він ним був.

Душа в мені волала про це, захлиналася сльозами та болем. Тіло зводило від напруження. Серце збоїло. І лише голова продовжувала твердити про ухвалене рішення.

Який дядько печений, такий і варений, як-то кажуть.

І та Варя — дурна, наївна, вірна, що ідеалізувала чоловіка, Варя сьогодні померла. У муках, захлинаючись сльозами і виючи, як поранений звір, до хрипу.

У суботу в неї трапилася передсмертна агонія, вона мучилася безсонням, згадуючи фальшиве сімейне життя, і дихала через один раз. Але не плакала. Просто сліз не було, лише відчуття, що всередині оселилася жахлива порожнеча, від якої не сховатись, не втекти і яка буде переслідувати до останнього подиху.

Наступного дня, після сніданку, довелося відправити дітей до сусідів, з хлопчиками яких вони навчалися в одному класі та досить тісно потоваришували. А самій волочитись в ліжко — зализувати рани. Але ці тяжкі душевні виявилися несумісними з життям, Варя від них не оговталася.

Світла їй пам’ять. Бідолашна дурна дівчинка.

Вона настільки сильно хотіла великого і чистого кохання, що повірила в ілюзію, яку сама ж і створила.

Вона настільки хотіла догодити чоловікові, що забула себе. Загубилася. За вісім років від справжньої Варі у неї не залишилося навіть спогадів. І чи була вона колись справжньою?

Скільки себе пам’ятаю, я все намагалася комусь догодити, бути найкращою, не розчарувати… Батьків, чоловіка, свекруха…

Та Варя настільки сильно хотіла створити ідеальну сім’ю, що розчинилася у турботі про інших, розтративши себе до крапельки. Осліпла, оглухла, оніміла у своєму комфортному світі, за поріг якого боялася переступити всі довгі вісім років. Чого боялася? Зустрічі із реальністю.

Але вона виявилася такою спритною і хитрою, що все одно наздогнала Варю, навіть у цьому її щільному коконі. Наздогнала і розбила вщент, як коштовну, але нікому насправді не потрібну порцеляну.

Нова Варя ці уламки збирати не стала: те, що розбилося, вже не склеїти. Хоч як не намагайся, а тріщини залишаться. Вона знайшла сили піднятися з ліжка і насамперед довго відмокала у ванні, насолоджуючись ароматною піною та східними мелодіями, які транслювало онлайн-радіо.

Потім привела себе до ладу, роздерла на шматки весільний альбом, залишки спалила в бочці у дворі і розбила подарунковий сервіз. Здається, справжня нісенітниця, а якось полегшало. Натягнута до ледь чутного деренчання струна душі трохи розслабилася, і перед очима прояснилося.

Вичищений до блиску будинок допоміг позбутися непотрібних думок, ніби разом зі сміттям я чистила зсередини і свій внутрішній будинок.

А під час приготування було ухвалене остаточне рішення, якому я збиралася слідувати всупереч страху невідомості. Розмовляти ні з ким не хотілося, тому я перевела телефон у недоступний для дзвінків режим.