ГЛАВА 13

— Ти мене взагалі чуєш?

— А? — Я все ще не могла відвести погляд від картини, що розверталася прямо через дорогу.

Мій чоловік так захопився поцілунком, що здавалося, скоро розкладе свою дівку прямо на асфальті. Перед власною клінікою. І зараз його репутація, мабуть, зовсім не турбувала. Це він мені не дозволяв виявляти зайвих почуттів на людях, мовляв, якось незручно демонструвати своє особисте життя перед співробітниками та бізнес-партнерами.

А сам…

— Я говорю, що за кур’єр і кому доставка? — все не вгамовувалася Палиця.

Це її неприємний голос не давав мені повноцінно зосередитися на стражданнях.

— Сокілу. Він із ночі голодний.

— Я оплачу, — швиденько запропонувала ветеринар, наче я взагалі збиралася сперечатися та відбирати у неї пальму першості.

— Навіть занести сама можеш, — мертвим голосом запропонувала їй я.

Наразі мене всі ці ігри цікавили в останню чергу. Я ніби загубилася для світу і дивилася на все зі сторони, якось дещо байдуже та знеособлено. Немов і не я зовсім. І чоловік не мій. І драма чужа. Та й не драма зовсім — так, проза життя.

Не знаю, що там вирішила Палиця, але невдовзі вона повернулася знову мене діставати.

— Що ти тут виглядаєш? Мало того, що спізнюєшся, то зовсім працювати не хочеш. І як Олег тебе взагалі прийняв на роботу?

Її слова долинали до мене, як крізь товщу води.

— А він і не приймав. Його Маргарита підставила.

— Що-що? — не зрозуміла Маша.

Проігнорувавши її запитання, я набрала чоловіка. Цього разу абонент опинився у мережі.

— Що означає підставила?

І відповів після п’ятого сигналу. Щоправда, для цього йому довелося перестати смоктатися. Але ж це на краще, так? Тільки мені чомусь легше зовсім не стало.

— Гей! Ти мене взагалі слухаєш?

Ні. Я слухала незадоволене «Алло!» чоловіка і не могла знайти у собі сили заговорити.

— Варваро! Чому ти мовчиш? — кинув претензію Ярослав. Скільки вже їх було за вісім років нашого шлюбу? Обчислення пішло на тисячі, сотні тисяч чи вже мільйони? Просто я ніколи раніше не рахувала… — Я зайнятий із постачальниками. Мені ніколи грати в твої ігри!

Цікаво, що таке йому «постачає» ця дамочка? Множинні оргазми, як хвалилася Зима? Хоч би раз зрозуміти, що це за звір і чому за ним усі так гасають…

— Щось із дівчатами? — Я не почула в його голосі хвилювання, тільки вимогу негайної відповіді.

Ярослав питав про наших дочок, начебто перевіряв курс долара чи євро на валютному ринку. Сухо, без емоційно, вимогливо. Як давно звик.

— Ні, — нарешті відмерла я.

— Тоді чому ти дзвониш?

Думаю, йому хотілося більше сказати: «Як ти взагалі посміла мене смикнути? Якого х…?» Але гра в інтелігента не дозволила. Круті бізнесмени так зі своїми дружинами не виражаються перед свідками, вони просто витирають об них ноги тет-а-тет.

— Я що, не можу зателефонувати до свого чоловіка просто так?

Ярослав ненадовго замовк, а потім відповів ще більш розлючено:

— Ти що там, біля духової шафи перегрілася? — Маска холодної ввічливості миттю з нього злетіла. — Я у відрядженні, зайнятий бізнесом, невже не можна мене не смикати через дрібниці?! Впорайся з усім сама хоч раз, Варваро!

І він скинув виклик. Ось так просто взяв і скинув. А в мене чомусь виникло таке почуття, що це він мене скинув. З мосту, наприклад. І лечу я зараз у якісь темні води, захлинаюся, а дно все ближче і ближче…

— Це хто? — тихо спитала Палиця.

— Мій чоловік.

Який за весь час телефонної розмови він навіть не перестав обіймати свою коханку. І на міліметр не відсунувся від неї. Між нами з самого початку не було такої тяги, з роками, як мені раніше вірилося, вона зовсім не з’явилася.

— А з ки… О. — Маша вперше дивилася на мене без ненависті чи незрозумілої упередженості. Як на просту людину.

Тільки мені страшенно не сподобалася та жалість, яку вдалося прочитати в її очах. Краще б Палиця й далі колола мене своєю уїдливістю чи сипала необґрунтованими претензіями.

— Ось вам і «о», — краще і не скажеш.

Я, наче заворожена, продовжила спостерігати, як Ярослав із дівчиною недовго поговорили, а потім сіли до його машини. Компанію мені весь цей час складала притихла Маша.

Варто було автомобілю чоловіка зникнути, як мене підірвала незрозуміла сила. Ноги самі понесли надвір.

— Ти куди? — оторопіло гукнула мене ветеринар.

— Мені треба.

Що треба? Навіщо треба? І сама до ладу не розуміла, просто слідувала інстинктам.

— Може, не варто ось так на емоціях, га? — жінка раптом заступила мені дорогу і якось турботливо глянула в обличчя.

Я скривилася, її бабине співчуття зараз різало гірше за ніж.