ГЛАВА 12

— Не жени там і їдь обережно, — крикнула мені мама.

Я лише махнула їй через скло, пристебнулася і втиснула педаль до упору. Машина зірвалася з місця, верещачи шинами. Я жваво вирулила з двору на дорогу. Стрілка спідометра загрозливо нахилилася до червоної позначки.

Серце, здавалося, підступило прямо до горла.

Так! Боязнь швидкості нікуди не поділася. Але я катастрофічно запізнювалася.

Тільки другий робочий день, а неприємності не закінчуються.

І треба було примудритися проспати. Я ж і будильник заводила. Але цей пекельний механізм чомусь не спрацював.

Хто б бачив, який хаос творився в моєму домі цього ранку! Каша підгоріла, дівчатка раптом стали капризувати і відмовлялися швидко збиратися, у мене все просто валилося з рук. От і розслабилася! Дозволила собі виспатись, називається.

І все ж таки я впоралася, завезла дівчат до батьків. А вдома мене залишився чекати безлад, з яким ще після роботи доведеться справлятися.

Я миттю глянула у дзеркало заднього виду. Розпатлана, бліда, ненафарбована, з неакуратним пучком на голові та у величезних окулярах. Справді страшко, якась риба заморожена. Рудий оселедець. Але головне — із застиглим страхом в очах.

І не страхом швидкості чи гнівної відповіді начальства через запізнення, ні. Швидше страхом від передчуття, що незабаром прірва, в яку я мчала стрімголов, наздожене мене, та виб’є ґрунт з-під ніг. Я вже, здавалося, виразно відчувала це почуття вільного падіння.

«Та хто на неї зазіхне!» — наче наяву знову пролунали образливі слова Сокіла.

Адже він у чомусь мав рацію… Тому мене так і зачепило.

Пригальмувавши на найближчому світлофорі, я почала ритися в сумочці.

На мій величезний подив, серед жіночого дріб’язку знайшлася і губна помада. Поки сигнал не перейшов на зелений, я підмазала губи. І тут же прискіпливо оглянула результат. Еге ж… Набагато краще, звісно, ​​не стало. Але все таки веселіше.

Всунувшись у загальний потік машин, я подумки просила Всесвіт, щоб позбавив мене від випробування ранковим затором. І куди тільки стільки народу пре в суботу?

Всесвіт мені не відповів, якщо тільки він не вирішив поспілкуватися по телефону. Тишу салону якраз порушив знайомий ринг тон.

— Так! Куди ти прешся?! — вигукнула слідом червоному «лексусу», чий водила щойно небезпечно підрізав мій «міні-купер».

Я поспішала на роботу, але на той світ ніяк не збиралася!

Від пережитого страху одразу ж кинуло в жар. І дихати стало важче.

— Вау! Я дивлюся, чи ти вже зранку на бойовому коні? — саркастично хмикнула Дашка.

— На роботу спізнюся, а тут…

— Їздять усякі, ага. Дуже знайомо.

Подруга зі своєю прозорливістю та прямотою, як завжди, підняла мені настрій. Я розсміялася, і напруга відпустила.

— Ну, як твій перший робочий день?

— Жахливо!

— Невже все так погано?

— Це впертість Сокіла прямо поперек горла мені!

— Ну-ну, — озвалась подруга. — Що ти так грубо намовляєш на себе, Вареник?

— Та я не на себе — на шефа.

Пару секунд Дашка мовчала, переварювала почуте, а потім скомандувала:

— А це вже цікаво! Розповідай.

Ну, я й розповіла, все одно в дорозі робити нічого. Так хоч час промайне скоріше.

Замість того, щоб добряче перемити кістки моєму шефові, виявити хоч якусь жіночу солідарність, Дашка реготала. Ні, навіть не так. Вона відверто іржала, як коняка, в голос!

А жалю Зими вистачило лише на Сокіла! Ні, ну і де, питається, справедливість?! Поки я тихенько пихкала від образи, подруга роздавала свої ЦВ.

— І постарайся сьогодні не вбити мужика, — добила суворо. — За твоїми розповідями, він цілком приємний середньостатистичний представник виду, що вимирає.

У Сокілі, як на мене, не було нічого середнього. Але я, звичайно, вголос цього стверджувати не стала. Та й швиденько позбавилася непотрібних думок. Дашка ж, навпаки, вгамовуватися не збиралася.

— Шкода буде, якщо помре раніше часу і дітей не залишить. Та-акі гени пропадають!

Я закотила очі.

— Та звідки тобі знати, які у нього гени, га?! Ти ж його навіть не знаєш і не бачила жодного разу!

— А у мене фантазія багата, — Я, навіть її не бачачи, була впевнена, що подруга зараз мені показує язик і корчить пики. Снігова королева перетворювалася на добру і смішну Герду лише з дуже близькими. Це було рідкісне та цінне явище. — І я вже заочно симпатизую цьому чоловікові.

— За що, цікаво?

— Та хоча б за те, що нагадав тобі, що ти жінка, а не кухня та пилосмок із мізками. Твій Куропаткін, як виявилося, давно забув, що губи дружини створені для поцілунків, а не тільки щоб туди жерти.

— Дашко!

— Не Дашкай мені тут. Все одно я маю рацію, і ти це чудово знаєш.