ГЛАВА 11

— Будь ласка, прокидайтесь, — я обережно взяла шефа за плече. — Олегу Вікторовичу, ау…

Вечоріло.

Офіційно мій перший день був майже закінчений, клініка спорожніла. Мішин та Палиця збиралися додому. Остання все поривалася зайти до Сокіла, перевірити добила я його за сьогодні чи ні, але мені вдалося відстояти спокій шефа. Поки що не вічний, так.

Маша залишилася ні з чим. Незважаючи на її незадоволене пирхання, ветеринара у спідниці на себе взяв Юрій. Не знаю чому, але він вирішив мені допомагати. Хоч і не офіційно, навпаки, мовчки, вчасно та вправно. Це підкуповувало. І змушувало замислитись, що за образом бабія ховалася більш продумана, глибока особистість. Наприклад, бабія з далекосяжними планами і хитрою стратегією. Ну і нехай. У стані ворога будь-який спільник у радість!

До кінця дня Сокіл так і не з’явився у холі. Я щогодини до нього зазирала, перевіряла, чи дихає. Перспектива раптом виявити на дивані труп шкідливого шефа зовсім не тішила. Нехай у нього характер і не цукор, але я обійдуся без таких радикальних заходів.

Чоловік спав мирним і міцним сном людини, яка не з чуток знає про дефіцит відпочинку. Тільки матусі, знайомі з безсонними ночами, можуть за версту відчути таких самих страждальців по сну. Я ще виразно пам’ятаю часи, коли у дівчаток різалися зубки, були коліки чи збивався режим дня.

Тому дала Сокілу спокійно відіспатися, нахабно делегуючи його клієнтів Мішину та Палиці. А коли згодом замовила собі обід, то навіть взяла зайву порцію. Для покаліченого шефа.

Так, совість мене дожирала. Як же пощастило тим, хто її від народження не має…

Ось тепер замість того, щоб їхати до батьків, доводилося будити шефа, що розіспався. Чомусь безглуздо хотілося реабілітуватися в його очах, навести мости, налагодити контакт…

— Олегу Вікторовичу…

Він щось нечітко пробурмотів, і мені довелося схилитися майже впритул, щоб розібрати. Раптом волає про допомогу?

— Олегу… — домовити мені не дали.

Шеф раптом поклав мені свою лапищу на потилицю, притягнув упритул, так що я впала прямо на нього, і вп’явся в рот жадібним поцілунком.

У мене одразу голова й попливла, у грудях сперло дихання, а перед очима замиготіли чорні мушки.

Йой!

Кисневе голодування!

Цей тиран і деспот зараз мене вб’є. І помру я, мати двох дітей, від засмоктування. Цікаво, у кого ще була така приємна смерть?

Друга зухвала верхня кінцівка шефа теж не втрачала даремно часу. Я чітко вловила її наміри на власній філейній частині. Активні такі наміри, до речі.

А мені у живіт упирався настрій шефа. Цілком собі зрозумілий настрій.

— У! — смикнулася я, намагаючись схопити цього гада за язик.

Якщо не вирвусь, то хоч би відкушу.

Але шеф спритно ухилявся. А всі мої тріпотіння і мукання були успішно проігноровані. Лише з сил вибилася, опираючись.

У цього Сокіла поганої силищі виявилося хоч відбавляй, дарма що трохи алергією сьогодні придушений. Не вплинуло це на нього ніяк. Даремно я тільки почуттям провини гризлася.

Чоловік трохи відсторонився, переводячи дух, і тільки тоді я змогла впертись йому в груди.

«Ні, я, звичайно, хотіла налагодити контакт… — подумала я. — Але ж не такий близький!»

Посоловілий погляд Сокіла почав прояснятися.

— Ти справжня?

— Сама що не є!

— Варя? — Шеф витріщив очі. — Варваро?

— Так, не Моніка Беллуччі. Або кого ви там у своїх сексуальних фантазіях уявляли. — Я стукнула його по лобі, прикидаючи, чи немає лихоманки. Температура у шефа була нормальною, а от серцебиття знову шкалило. Мені тут поряд чудово видно було, як жилка на шиї сіпалася. — Збоченець! А ще хворим прикидався.

— Я не… — Він похитав головою. — А що ви тут взагалі робите?

Ні, ну подивіться на цього тирана та деспота! Всю розгубленість як вітром здуло, набув колишньої войовничості, претензійності і пішов у наступ.

— Вирішили виправити непорозуміння та додушити мене?

Я задихнулася від обурення.

— Та ви!..

— Клініку мою ще не розвалили по цеглині? — поцікавився він, і ці бісики знову почали танцювати джигу в його очах. — За мене знову взялися?

І ось тут мої нерви здали остаточно. Я добре розмахнулася і вліпила шефу ляпас. Тільки хльосткий звук і пролунав у кабінеті, а потім запанувала тиша.

— За що? — примружився Сокіл.

Всю пиху з нього як рукою зняло. Моєю ж рукою. Ось і червоний слід чітко проступив на щоці.

— А хіба нема за що? — Вип’ятила підборіддя я. І нехай спробує почати знущатися. Вкушу!

Та й зараз саме я тут постраждала сторона. А цей гад продовжує вдавати з себе жертву. Тьху! Так би й придушила.

— Прошу пробачити, — крізь зуби процідив шеф. — Я не хотів зачепити ваші почуття.