ГЛАВА 10

Я чекала претензій і звинувачень. Хоча б шпильку, що нічого не роблю, а балакаю на робочому місці по мобільному (у Сокіла і в холі можуть знайтися очі-вуха, не сумніваюся). Загалом, чого завгодно, але не…

— Зробіть мені каву, — стомлено потер скроні він. — Це ви хоч, сподіваюся, вмієте?

І стільки неприхованого скептицизму прозвучало в його голосі, що я щиро обурилася.

— Звісно, ​​вмію! — Запевнила я і тут же гордо пішла.

Я просто гуру кулінарії! За словами рідних.

Олег Вікторович, звичайно, цього знати ніяк не міг, але шкоди моєму внутрішньому «я» завдав, причому за сьогодні вже багаторазово, тому я будь-що зібралася довести йому зворотне.

Хотілося ще дверима грюкнути, але навіщо дріб’язатися? Краще я йому каву улюблену зроблю і печива захоплю — дивишся, одразу стане добрішим. Голодний чоловік, той ще монстр.

І чому, питається, не можна було по телефону кави попросити? Ні, Сокілу треба було особисто мене смикнути. Ось не зійшлися ми із шефом. З першого погляду не зійшлися!

З кавомашиною розібратися не склало ніяких труднощів, у мене вдома стоїть модель старша, у цій наворотів більше, але нічого складного. Каву зробила із вершками, щедро додала кориці. Я добре запам’ятала! Навіть заморочилася і створила високу пінку, на якій розчинною кавою насипала простий візерунок «ялинку». У плетену піалку склала пісочне печиво, поставила все на тацю і чинно-гордо понесла здаватися начальству.

Хто б бачив, яким похмурим поглядом знову зустрів мене шеф. Як тиран і деспот, я все більше запевнялася в правдивості коментаря ветеринара Юри.

Поки розставляла все на столі, і виду не подала, що бусурманство шефа хоч якось мене зачіпає. Олег Вікторович покрутив у руках чашку, наче з хвилину реально сумнівався, чи не плюнула я йому в каву. Ні, хотілося, звісно. Але ж не опускатися до такої банальної помсти?! По-дитячому це.

Я хмикнула, шеф відразу скинув голову і стрільнув у мене примруженими очима.

Не зводячи з мене погляду, Олег Вікторович відпив кави.

— Смачно, — здивовано подивився в чашку. — Треба ж таке!

Повторно шеф уже сьорбнув щедріше, навіть прицмокнув.

А в мене від цього його щирого подиву одразу скипіло все всередині.

— Звичайно, смачно. Бурду варити не вмію!

Висловилася і завмерла: сама від себе не чекала такої зухвалості.

Олег Вікторович поперхнувся, крякнув і раптом став рипіти, як незмазаний віз.

— Подавилися черговою претензією? А ось треба бути добрішим, — я склала руки на грудях. — І не треба так голосно хрипіти, публіка вже повірила, що моя кава вам упоперек горла встала. І цього, як виявилось, я робити не вмію.

Я спокійно спостерігала за цією виставою, але коли Сокіл вскочив на ноги, почервонів, схопився за горло і зігнувся в три смерті, зрозуміла: він не грав. І тут мене захлеснула паніка.

Шеф набрякав просто на очах, видавав страшні хрипи, але найжахливіше — з кожною хвилиною все складніше дихав.

Картина була ясна як ніколи. Навіть я з незакінченою медичною освітою чудово все зрозуміла.

Сокіл виявився алергіком. І я якось спровокувала напад алергії миттєвого типу.

Рахунок йшов навіть не на хвилини, на секунди. Тому я кулею метнулася до дверей, проскочила коридор і дісталася процедурної. Там захопила аптечку першої допомоги та побігла назад. Навіть якщо хтось мені попався на заваді — впритул не побачила!

Сокіл уже не був червоним, він посинів! Очі витріщив і став схожим на викинуту на берег рибину.

У мене навіть часу думати не лишилося, я просто діяла на інстинктах. Розкрила ампулу адреналіну, набрала у шприц і кинулася до шефа. Той замість того, щоб спокійно прийняти допомогу, став раптом відбиватися. Я засмутилася, особливо коли цей хворий смикнув мене за волосся і влучив пальцем у око. Добре, окуляри врятували від неминучої травми.

Оберігаючи шприц, я випадково зарядила чоловікові ліктем у сонячне сплетіння. Сокіл зігнувся, а я повалила його на підлогу, осідлавши. Ну і вколола в ногу, вичавивши весь поршень одразу. Чоловік смикнувся і затих.

Отак я перемогла шефа.

Безперервно я набрала в інший шприц димедрол і зробила повторний укол. І завмерла, сидячи на шефові: допоможе чи ні?

За хвилину зрозуміла, що пронесло… До Сокіла почав повертатися нормальний колір обличчя. Тоді я набрала номер невідкладної допомоги.

— Алло, швидка? У нас тут…

Чоловік відразу знову почав видиратися, намагаючись мені щось сказати. На опухлому обличчі міміка виглядала моторошно. І ніяк не виходило зрозуміти, чого він хоче.

— Ну що?

— Не. Потрібно. Швидку, — видавив із себе.

— Але як же? — Такий серйозний стан, а він від адекватного лікування має намір відмовитись?! Ні, це не тиран і не деспот, а справжній ідіот! — Так не можна. Стан дуже серйозний, потрібна госпіталізація та належний нагляд.

Шеф дослуховувати не став, він просто висмикнув телефон із моїх рук і сам скинув виклик.