Глава 17. Зникнення

ВІКА

Коли я побачила його на кладовищі, то завмерла, ніби вкопана. Але Нік не помітив мене. Я тихо пройшла на сусідню алейку, з неї ще на одну, а вже тоді рушила до виходу з кладовища. Може, треба було лишитися? Вийти до нього? Розповісти усе, що я знаю? Може, тоді усе змінилося б для нас і не довелося жити серед усіх цих таємниць, котрі пригнічували мене. 

Але мені не вистачило духу. Так, я злякалася, що коли він дізнається справжню мою мету, то відвернеться від мене. Тепер уже назавжди…

***

Наступного дня він нічого не сказав про те, що бачив мене, і я зрозуміла, що залишилась непоміченою. Я теж, звісно, не говорила про нашу майже-зустріч поміж могил. 

 — Як справи у Софії? — запитала я. 

— Все нормально, хоча вона сумує за тобою, — він зітхнув. — Ну, це було очікувано. Але я сам винен. 

 — Вона подружилася з тією нянькою? — коли я запитала це, мені було чомусь страшно почути ствердну відповідь. 

— Не дуже… — зізнався Нік. — Софія розізлилась, коли та спробувала клеїтись до мене. Але ніби ми з Заріною домовились, щоб такого більше не траплялось.

 — Зрозуміло, — сказала я нейтральним тоном, хоча в душі відчула полегшення. Софія молодець, не піддалася на лестощі Заріни. Я сподівалася, що так буде і далі. 

Нік поїхав додому раніше, а я затрималась в його офісі. Вже завершувала роботу, коли на телефон прийшло повідомлення. Подумала, що це Нік, але коли відкрила його, побачила якийсь невідомий номер. Вже ззбиралася видалити спам, коли око зачепилося за слова: “Тобі загрожує смерть”.

Якийсь дивний спам…

Почала читати з самого початку.

"Тобі загрожує смерть, Вікторіє. Я знаю твою таємницю і твій план. Краще тобі триматись подалі від нього. Інакше… Тобі загрожує смерть. Сподіваюсь, ти будеш розумницею і не накоїш дурниць."

Холодок пробіг по моїй спині. Чи це якийсь дурний жарт, чи хтось дійсно знає про мене більше, ніж я хотіла б…

“Хто ви такий? Чого вам від мене треба?” — набрала відповідь. 

Але щойно я набрала ці слова, весь чат зник, ніби його видалили, а номер став позначений як "видалений аккаунт". 

Я зібралася й вийшла з офісу. Все було як у тумані… Зібралася перейти дорогу, і раптом з-за повороту на великій швидкості вискочив чорний автомобіль. Він мчав просто на мене. Я ледве встигла відскочити вбік. Добре, що спеціальні тренування виробили в мене швидку реакцію. Якби на моєму місці стояла інша людина, певно, вона б уже лежала на асфальті в калюжі крові…

 — Який жах! — вигукнула якась жінка, коли я добігла до протилежного боку вулиці. — Понакупляли прав, їдуть на червоне! 

Мене всю трусило від  адреналіну, я лише мовчки кивнула і швидко стала викликати таксі. Чи був це справді якийсь необережний або п’яний водій, чи може, погрози, які щойно надійшли мені, вже почали втілюватися у життя? 

***

Додому я доїхала без проблем, але під під’їздом у мене знову здали нерви. Здалося, що хтось іде за мною. Скоріше за все, то був хтось із мешканців чи їхніх гостей, але уява підкидала мені значно гірші варіанти. Перед очима світилися ті слова “Тобі загрожує смерть”. Я стиснула в сумці перцевий балончик, який завжди носила з собою, і швидко увійшла до під’їзду. Але там нікого не було, і ніхто не наздоганяв мене. Просто нерви здали. 

Лише коли я зачинила за собою двері квартири і пройшлася по всіх кімнатах, вмикаючи світло ( хоч під ліжка і в шафи не заглядала, стрималась) мені стало трохи легше. І тут у сумочці знову запищав телефон…

Нік

Навіть перегони не могли відволікти  мене від думок про Віку. Я їхав просто жахливо, ледь завершив на третьому місці. Всі допитувались, що зі мною не так, чи я не захворів, дівчата хотіли мене "розважити" і "розслабити", але мені нічого не хотілось. 

Віці я вчора так і не написав, вирішив, що не буду навʼязливим, хоч Софія і казала, що я навпаки  маю бути рішучим. Але вона просто дитина, вона не розуміла всього. 

Коли я вийшов з машини і зняв шолом, до мене підійшла Аня, одна з грід-гьорлс. Вона поглянула на мене з захватом:

 — Сьогодні ти був неймовірним! Може, тільки потрібно трохи розслабитись? Як щодо того, щоб десь посидіти удвох? 

Я закотив очі. Назвати мою їзду сьогодні "неймовірною" — це лестити аж занадто сильно. Бо сьогодні я їхав жахливо. Це мені ще пощастило, що я приїхав третім, четвертий дихав мені в спину і я виграв буквально чверть секунди. 

— Пробач, нема настрою, хочу відпочити, — відповів я доволі холодно.

Саме в цей момент до мене підійшов Флейм, він був негативно здивований моїми "досягненнями" сьогодні, бо запитав:

— Що це з тобою сталося? Не з тієї ноги встав?  

— В голові занадто багато всього зайвого, — я усміхнувся. — Але скоро це пройде і я надеру тобі зад. 

 — Не сумніваюся, що це пройде, — хмикнув він. — Але щодо того, хто кому надере, то це ми ще побачимо…

Ми потисли одне одному руки і я поїхав геть. Додому не дуже хотілось, тож спочатку я покатався містом, і тільки потім поїхав туди.

Там тепер було якось холодно і порожньо без Віки. Хоча, ми ж з нею навіть не зустрічалися, не знаю, чому я так сильно привʼязався до неї. 

Але щойно я зайшов додому, мій телефон задзвонив.

Номер був невизначений, але я підозрював, хто це може бути, тож відповів: 

— Алло? 

 — Це я, — почувся у слухавці схвильований голос Марії. — Треба зустрітися, давай на тому ж місці, що й завжди. 

— Ти в порядку? — запитав я схвильовано. — Я буду. Кажи час. Чи прямо зараз?