Глава 16. Все буде добре. Навіть без Віки.

ВІКА

Мені чомусь було сумно. Через це побачення? 

Я уявила собі Ніка разом з Марго у якомусь ресторані. Мабуть, кожен, хто бачитиме їх, буде думати: “Яка красива пара!”

Коли ми сіли до машини, мовчанка затягнулася. 

 — Не думала, що Софі прив’яжеться до мене, — сказала я зрештою. 

— Я теж не думав, — зізнався Нік. — Не думав, що все так вийде. Ну, принаймні, ти не повністю йдеш. З її життя, — додав він поспішно. —  І це вже непогано. 

— Авжеж, я залюбки буду приходити до неї, — я відвела очі. Хотілося сказати “до вас”, але я не знала, чи це доречно. 

— Дякую, — він кивнув. Виглядав сумним, хоч і намагався робити вигляд, що все нормально. 

 — Бажаю добре провести час на побаченні, — постаралася, щоб мій голос прозвучав бадьоро. 

— Ти ж знаєш, Марго мене зовсім не цікавить. Я піду туди тільки для того, щоб вона нарешті відчепилась. Вона — людина слова, і коли побачить, що зовсім не цікавить мене, то відступить, — Нік зітхнув.

— Так, все нормально. Сподіваюся, вона більше не буде намагатися йти з каналу.  Вона — справжня професіоналка. 

— Ага, — Нік кивнув і зупинив машину біля мого дому. Коли зробив це, поглянув на мене і наші погляди зустрілися. 

 — Дякую, що підвіз, — я усміхнулась, а в голові крутилися думки, що було б. якби він зараз доторкнувся своїми губами до моїх. 

— Немає за що, — він облизнув губи і навіть подався вперед. Моє серце забилось частіше, я затамувала подих, дивлячись йому в очі. Він торкнувся губами моєї щоки десь біля кутику губ і одразу відсторонився. — Бувай, Віко. 

 — До післязавтра, — сказала я.  Швидко вийшла з машини, зачинивши за собою двері. Попереду був вихідний день, коли ми не побачимось. І я чомусь відчувала якусь пустоту всередині, біля серця. Чому мені так сумно? Через те, що він мене так і не поцілував?..

***

Не знаючи, чим себе зайняти, я вирішила з’їздити на кладовище. Прибрала на могилі сестри, поставила у вазу свіжі квіти. Потім сіла на лавочку поряд із могилою і довго вдивлялася в фото на пам’ятнику, намагаючись згадати риси обличчя Лізи, не такими, які навічно закарбовані на пам’ятнику, а живими, ясними… На жаль, її обличчя все далі відсувалося у глибини пам’яті, я могла пригадати лише якісь деталі — в чому вона була одягнена, якого кольору та довжини мала волосся… А вираз обличчя, усмішка, голос — усе це було ніби сховано за туманом. Іноді мені вдавалося вихопити з цього туману якусь деталь, побачити її яскраво і чітко, а потім все знову зникало. Ніби Ліза образилась на мене і тому ховалась, не даючи побачитись, поговорити…

 — Я скучила за тобою, — прошепотіла я, дивлячись на її фото. — Мені так тебе не вистачає…

Відповіддю був лише легкий шум вітру та цвірінькання птахів. І раптом я почула гуркіт двигуна, якась автівка під’їхала до кладовища. Мені не хотілося зараз нікого бачити, тож я відійшла за великий кущ, який міг заховати мене від людей, які зараз пройдуть по алеї. Вони проминуть мене, і тоді я знову повернуся до могили сестри, ще трохи побуду, поряд із місцем її вічного спочинку, ведучи безмовну розмову.

На алеї, вкритій гравієм, почулися чиїсь кроки, і раптом я побачила знайому чоловічу постать. Це був Домінік, і здається, він прямував саме сюди…

НІК

Сьогодні після кладовища настрій був кепський. Я прийшов додому рано, раніше, ніж зазвичай. Хотів сходити кудись з малою, тож щойно побачив на кухні Заріну то сказав:

— Зберіть Софію на прогулянку, проведу з нею вечір, раз видався один вільний. Візьмемо охорону. Їй все ж інколи треба теж виходити. 

— Вона саме спить, але я її розбужу, — усміхнулася няня. — Я теж можу з вами піти, ви ж не будете проти? 

— Я впораюсь, не переживайте, вона ж моя донька. Зможете трохи відпочити, — відповів я. 

 — Але мені нудно сидіти самій вдома, — вона торкнулася моєї руки. — Обіцяю поводитися добре, — і вона засміялася, показуючи біленькі зубки. 

Я хотів вже ввічливо сказати, що не заводжу стосунки з підлеглими, коли побачив, що до кухні зайшла Софія. Вона  потерла кулачками очі і невдоволено поглянула на нас із Заріною. 

 — Що ви тут робите? — запитала Софія. 

— Нічого, — я все ж прибрав руку Заріни. — Я хотів, щоб ти сходила зі мною кудись. Куди хочеш? Можемо в якийсь ресторанчик, чи в магазин іграшок, або в парк атракціонів. Хоча, останнє, певно, охорона не затвердить…

 — Ти хочеш і її взяти? — вона покосилась на Заріну. — Вже зовсім забув Вікторію? 

— Нікого я не хочу брати, окрім тебе. Заріно, підготуйте для Софії одяг, — я поглянув на няню в очікуванні, щоб вона пішла. Мені треба було поговорити з Софією наодинці.

— Софіє, ти не ввічливо поводишся зі своїм татом, — Заріна і не думала йти. —  Треба відповідати: “Дякую”. 

Софія насупилась і сказала:

— Тату, звільни її! Я погоджусь на будь-яку, тільки вижени цю няньку!

Я зітхнув і обійняв малу: 

— Тихо, мила, заспокойся будь ласка, — я перевів погляд на Заріну. — Якщо я сказав вам підготувати їй одяг, ви маєте йти і робити, що я вам сказав. Сподіваюсь, надалі ви будете слухатись моїх вказівок і тримати правильну дистанцію.