Глава 15. Все одно вони всі гірші за тебе

Віка

Незважаючи на пережитий шок від цього замаху я відчула радість від того, що зможу на пару днів ніби повернутися назад, у той час. коли я жила в будинку Домініка. Тепер ті дні згадувалися ніби з ностальгією. 

 — А ти не думаєш, що цей замах може бути пов’язаний з подіями на прийомі? — раптом сяйнуло мені. 

— Та ну, з чого б це… Там хотіли викрасти дитину, а тут був замах на мене, як ці дві події можуть бути повʼязані? — відповів він питанням на питання. 

 — Ти завадив їм це зробити, вони могли захотіти помститися…

— Хто зна, — Нік зітхнув. — В будь-якому разі, охорону доведеться посилити. Софія певно дуже зрадіє, коли прокинеться завтра зранку, а ти будеш тут, — він вирішив перевести тему. 

— Домініку Ельдаровичу! Я почула ваш голос, ви вже вдома?! На вас був замах?! Це правда?! — зі сходів мов торнадо вилетіла та сама няня-брюнетка з красивою фігурою, яку Нік зовсім нещодавно найняв. Вона була в пенюарі і тоненькому шовковому халатику тілесного кольору. 

Я подумала, що він міг би і не забирати мене до себе додому, адже про нього є кому потурбуватися. Чомусь я зовсім забула про цю Заріну. Якась дурна, я подумала, що все буде як колись. Але як раніше вже не буде ніколи, бо змінилися обставини…

— Заріно, привіт. Замах був, але я в порядку, дякую за турботу, — звернувся він до неї. Його погляд ковзнув по її фігурці. Я  відвела очі, чомусь перехопило горло. 

 — Тоді може я піду в гостьову кімнату, — сказала я поспішно. 

— Віко, побудь трохи зі мною… В сенсі, я хочу дещо обговорити… Робоче, — поспішно додав Нік. 

 — Добре, — я кивнула, намагаючись виглядати незворушною. 

 — Вам приготувати щось поїсти?  — запитала в нього няня. 

— Ні, я не голодний. Можеш йти займатись своїми справами, раз Софія вже спить, а ми трохи попрацюємо, дякую, — він усміхнувся Заріні. 

 — Але якщо вам буде потрібна моя допомога, я до ваших послуг, — сказала вона. — Я закінчила курси масажу, може, потрібно розслабитись після тяжкого дня…

Я ледве втрималася, щоб не закотити очі. Ця дівчина прямо відкритим текстом пропонувала йому свої послуги. Мабуть. уже спить і бачить себе його дружиною чи принаймні постійною коханкою…

— Добре, дякую, — кивнув Нік і звернувся до мене. — Отже, Віко, що там у нас з планами на завтра. Давай все обговоримо. 

Я побачила, як Заріна підтисла губи, але пішла нагору. 

 — Ходімо на кухню, — запропонувала я, згадавши як він писав про те, що йому не вистачає наших посиденьок. 

Ми пройшли на кухню, я заварила чай, зробила бутерброди… І тут телефон Ніка задзвонив. 

— О, Марго… Точно, я ж обіцяв їй побачення, — сказав Нік, коли поглянув на екран. І одразу підніс слухавку до вуха. — Алло? Так. Пробач, ага, трохи зачепили. Але я в нормі. Тільки сьогодні не вийде з побаченням. Завтра? Добре. Так. Ні, допомога не треба, все в порядку. Ага. До завтра, — і поклав слухавку.

Я покосилася на Ніка:

— Не пощастило Марго, — сказала з легкою іронією, подаючи йому чашку чаю. 

— Ну, я від своїх слів не відмовляюсь. Чоловік має тримати слово, навіть якщо не дуже хоче, — він взяв чай, ледь торкнувшись своїми пальцями моїх. 

 — А ти справді не хочеш? Вона дуже приваблива, і ти їй подобаєшся… Як і Заріні…

— Так, приваблива, — Нік кивнув. — Але Марго — моя зірка. Навіть коли ще в цьому домі не було тебе і я не думав про тебе, Марго була для мене табу. Бо якщо у нас щось почалось би і не вийшло, я б втратив зірку. Я використав це побачення для того, щоб вона пообіцяла далі цього не просити. Вона насправді теж горда і не стане, я знаю. А Заріна… Ну, дівчина, як дівчина, — він знизав плечима.

 — Зрозуміло, — я кивнула. Все ж я бачила, якими очима він провів Заріну у тому її коротенькому халатику, який вигідно підкреслював усі вигини її фігури. А Марго дійсно була зіркою, дуже доглянутою і вишуканою. На фоні їх обох я була цілком звичайною, середньостатистичною. Не страшком, але й не красунею. Просто звичайна дівчина  — Тоді, звісно, тобі треба піти на побачення і закрити той гештальт…

— Якби ти мені не відмовила тоді, я б зараз подумав, що ти ревнуєш, — сказав він раптом, зазирнувши мені в очі.

— Мабуть, трохи ревную, — зізналась я. — Це погано? 

— Ні, мені приємно, — він усміхнувся. — Значить, я тобі не зовсім байдужий. Не на всі сто відсотків.

— Звісно не байдужий, — я торкнулася його долоні. — Але в плані того, що не байдужий як друг. 

Я ніколи не зізнаюся йому, що все більше відчуваю до нього того, що не назвеш дружбою. Це неправильно. Я не повинна закохуватися. Особливо в нього. 

Нік

Мене бісило оце її "як друг". З одного боку я хотів, щоб Віка все ж остаточно зʼїхала, щоб я не думав про неї, щоб швидше забув. З іншого ж боку мені не хотілось, щоб вона віддалялась. Може, я мазохіст? Хто зна… 

Але через всю цю ситуацію я був дуже роздратований. Ще й Марія надто довго не видила на звʼязок. 

Через пару днів, коли все більш-менш вляглось, мені прийшло повідомлення від Марго:

"Ну що, наша угода в силі? Щодо побачення?” 

Дідько, я майже забув про це! Точно… Чоловік має дотримуватись свого слова. Я зітхнув і написав:

"Так, давай зустрінемось сьогодні, десь о восьмій, локацію скину трохи пізніше", — я подумав, що це якраз хоч трохи відволіче мене від того, що Віка сьогодні залишить мене самого в будинку. 

Ми з Вікою якраз працювали з СЕО каналу. І вона помітила, що я переписуюсь.

— Марго пише, я ж обіцяв їй те кляте побачення, — пояснив я.

— Зрозуміло, — кутики її губ лежь опустилися.  — Ну, обіцянки потрібно виконувати. 

— Так, — я кивнув. — Давай попрацюємо і швидше поїдемо до будинку…