Глава 13. Допити

ВІКА

Сама не знала, чому я відчувала зараз дискомфорт. Та, скоріше всього, через те, що не справилась із завданням, я могла легко те зробити, поки жила в його домі, а тепер… Але я мала відсторонитися від нього, бо не хотіла ще більшого зближення. Хай краще переключиться на ту чорняву няньку і не дивиться більше на мене… Але глибоко в душі щось протестувало проти цього рішення…

— Все нормально, — сказала я, намагаючись зберегти стриманий вигляд. — Ми ж продовжуємо працювати разом, я буду старатися добре виконувати свої обов’язки. 

— Там буде простіше, ніж з Софією, побачиш, — він усміхнувся, але усмішка ця була сумною. 

— Я буду трохи сумувати за нею, — сказала я і це була правда. 

— Вона дуже полюбила тебе. Тож теж буде сумувати, — він відвів погляд. Ніби казав не тільки про Софію. Але сам же сказав, що то був фізичний потяг. Чому тоді він виглядав таким розбитим?

— Ми домовились, що я буду приходити до неї і читати їй, — я усміхнулась. — Все буде добре. 

Нік кивнув і розблокував дверцята машини. 

 — До завтра, — сказала я і вийшла з авто. Коли вже майже підійшла до під’їзду, то ще раз озирнулася і помахала йому рукою. Було таке відчуття, немов ми не побачимось дуже довго. Ніби тепер все змінилося невідворотно. Я зітхнула і зайшла до під’їзду…

***

Коли я розпаковувала речі, задзвонив телефон. На екрані висвітився номер Маші. 

— Алло, — сказала я. — Слухаю. 

Приготувалася, що зараз вона почне сварити, що я довго не виходила на зв’язок. 

— Ти наробила справ! Господи, там же був чоловік з пістолетом! Ти маєш піти з того дому, інакше я сама тебе заберу!

— Я вже пішла, ось говорю з тобою з дому, — м’яко відповіла я. — Але працювати на Домініка продовжую. 

— І що, вийшло щось нарити? Все ж, тобі краще було звільнитися, — сказала вона не дуже вдоволено. — Але принаймні ти більше там не живеш, це добре.

— Так, дещо вийшло, але думаю, усе ще попереду, — я усміхнулася. Маша не знала про мій справжній план, для неї я просто шукаю докази щодо незаконної діяльності Домініка. Я дотримувалася думки, що зберегти щось у таємниці можна лише тоді, коли про це не знатиме жодна людина, навіть найближча.  — Не хвилюйся, у мене все під контролем. 

— І все ж, будь обережна. Він хоч не приставав до тебе? — запитала вона раптом.

Я на мить завагалася з відповіддю. А потім швидко відповіла:

 — Звісно, ні. Думаю, я не в його смаку. 

— Небезпечні чоловіки можуть приваблювати, кому, як не мені, це знати, — вона зітхнула. — Але не всі такі історії завершуються позитивно, як у мене. Будь обережна. 

— Розумію, — сказала я. — Завтра буду на каналі, можливо, дізнаюся щось новеньке, тоді напишу чи подзвоню тобі. 

— Добре. Ти видаляєш нашу переписку? Як я тебе вчила? 

— Авжеж. Та не переживай так. Домінік ні в чому мене не підозрює.

— Але він все одно розумний і хитрий. Треба завжди бути насторожі. 

— Думаю, він і не підозрює, хто я така. Сподіваюся, не дізнається ніколи, — сказала я. 

— Допоки в тебе холодна голова і розрахунок, все буде добре. Особливо тепер, коли ти зʼїхала. Тримай мене в курсі. 

 — Буду тримати. Добре, піду в душ і спати. Добраніч, Машо, — сказала я трохи нетерпляче, бо її настанови почали мене нервувати. 

Але варто було мені завершити розмову, як телефон знову звіібрував у руці. Цього разу мені прийшло повідомлення від Домініка.  Я подумала, що він пише стосовно завтрашніх планів, може, щось змінилося в розкладі. Та коли відкрила наш чат, прочитала:

"Якось на кухні тепер порожньо вночі."

"Пробач. Добраніч," — додав він одразу другим повідомленням.

“Добраніч”, — відповіла я. Хотіла ще щось додати, але зловила себе на думці, що мені дійсно якось порожньо, і  хочеться почути його голос. Вже почала набирати його номер, щоб зателефонувати йому, і напів набравши, вимкнула телефон. Я не повинна цього робити. Ми маємо якнайменше спілкуватися, це повинно бути головним правилом.  Тож треба думати про головну мою ціль, яка з кожним днем стає все ближчою…

Нік

Певно, більше не варто їй писати. 

Я роздумую над цим, коли даю Віці письмові завдання в повідомленні. Після них додаю.

"Нам треба бути на каналі близько десятої, знову зірка розбушевалась. Можу забрати тебе за годину,  одразу, як заїду до поліції."

Я писав діловим тоном і пообіцяв собі більше ніяких натяків. Вчорашнє "порожньо" має стати останнім. Більше я їй нічого не казатиму.

“Добре, за годину я буду готова”, — відповіла вона таким самим офіційним тоном. 

Я заблокував екран. На душі було кепсько. Може, мені дійсно варто з кимось переспати, і це пройде? 

Вже коли майже приїхав, мені подзвонили з закладу. Дзвонив Ендрю. Я знав причину дзвінка. Вони тільки зараз вирішили сказати, що Марія втекла? Чи тільки зараз помітили? Мали подзвонити ще вночі.

— Алло? — відповів звичайним тоном. 

 — Вона зникла, — сказав він схвильованим голосом. — Мабуть, тут є якийсь її спільник, треба всіх опитати і обшукати. 

— Займись цим, — відповів серйозним тоном я. — Я вже майже приїхав на допит, тож потім докладеш детальніше, добре? 

 — Так, я обов’язково знайду, хто це зробив, і докладу вам! — відповів він. 

Ми перекинулись ще парою фраз і я завершив розмову. Ми з охоронцем пішли до відділку. Він залишився в приймальні, а мене провели до кабінету детектива. Це був високий темноволосий чоловік спортивної тілобудови.

— Добрий день, — привітався він. — Мене звуть Денис Марченко.  Хочемо щоб ви ще раз розповіли про все, що трапилося на тому прийомі.  Починаючи з моменту, коли ви дізналися про викрадення дитини.