Глава 12. Це пройде...?

НІК

Коли ми домовились, що до роботи няня приступить завтра зранку, і новоспечена няня пішла, я помітив, що Віка  якось дивно поглянула на мене. 

Я б хотів зараз затримати її. Сказати, що не хочу, щоб вона йшла. Що інші мене не влаштовують. Але це була б дитяча позиція, тож я нічого такого не сказав.

— Раз вона буде зранку, ти можеш бути вільна вже ввечері, коли Софія засне, — я намагався, щоб мій голос не видавав моїх справжніх емоцій. Я привʼязався до Віки. І хоч ми все одно будемо бачитись по роботі, жити разом — це зовсім інше.

 — Добре, — вона кивнула. — Здається. Заріна сподобалась Софії. 

— Так, — я теж кивнув і відвів погляд. — Добре, я поїду в справах. 

 — Авжеж, — сказала Вікторія. — Я поки попрацюю з документами. 

— А з завтра в справах вже їздитимеш зі мною. Тож готуйся. Не думай, що це буде простіше за те, що було до цього. 

Все ж я розумів, що не хотів її відпускати. Вона хотіла бути помічницею, то я закидаю її роботою. Ще пошкодує, що вирішила не жити зі мною. 

Головне, щоб вона не помітила, як же сильно я злився, весь кипів всередині, хоча зовні залишався практично незворушним. 

До місця підготовки моїх спеціалістів їду в роздратованому стані. 

Чомусь я сподівався, що після того, як врятував її життя, між нами щось зміниться. Що крига почне танути. Але не судилося. 

Але зараз є інші справи. Розібратись зі зрадницею. 

Коли я приїхав на місце, мене одразу повели до камер. Так, тут був не тільки учбовий центр і гуртожиток для моїх майбутніх і теперішніх шпигунів. На підземному поверсі була навіть невеличка вʼязниця. 

І зараз там була Марія, яка вирішила, що моїх наказів можна не дослухатися.

Коли я спустився вниз, біля Марії чергував Ендрю. Той самий, якого ледь не вбили на завданні. Але ми його витягли. Тому що всі мої люди для мене, як родина. 

— Що у вас тут? — звертаюсь до обох. — Маріє, ну нащо ти це зробила, чому не дослухалась до наказу про відбій операції? Я ж завжди піклувався про тебе, про кожного з вас, хіба ні? А тепер ти тут. А твій напарник взагалі за ґратами. Нам його ще витягати звідти.

 — У мене були на те особисті причини, — сказала Марія, не дивлячись мені в очі. 

— Її треба ліквідувати, — додав Енрю. — Вона щось не договорює. Це небезпечно. 

Я розумів його побоювання. Дійсно, Марія була сама не своя, а ще постійно якось дивно поглядала на Ендрю. Може, дійсно боялась, що ми її вбʼємо? Але я не з таких людей. 

— Всі мої люди для мене — родина. Навіть зрадники, — відповів я Ендрю. — Залиш нас, ми з Марією поговоримо наодинці.

Він кивнув і не дуже охоче вийшов за двері.

— Вони  погрожували вбити мою сестру, якщо я не зроблю цього, — дуже тихо сказала Марія. 

— Де вона зараз? Ми приставимо до неї охорону. Але ти поки що залишишся за гратами. Поки ми не розберемось. 

 — Я попросила її побути поки що на дачі, не з’являтися в місті. Але ви ж знаєте, від них важко сховатися…

— Ти ж розумієш, навіщо вони сказали тобі це зробити? Викрасти малого? Щоб тебе спіймали і щоб випливло щось про мене. 

 — У вашому оточенні є зрадник, — на цих словах Марія вперше поглянула на мене. — Він усе передає їм, тому вони мають плани на крок попереду. 

***

Мої люди завжди були надійними. Я вірив їм, як собі. Вони були моєю єдиною родиною, окрім доньки. Але не вірити Марії я не міг. Вона говорила щиро. І врешті-решт, вона так само була практично моєю родиною. 

— Як ти дізналась? Що кокретно почула? 

 — Імені його не знаю, але мені прямо сказали, що все, що я буду робити, їм одразу ж стане відомо, за мною стежать повсюди і у вас також, — вона зітхнула. — У мене не було іншого виходу, як виконати їхню вимогу…

— Що як ми з тобою провернемо дещо? — сказав я замислено. — Тільки ти і я будемо знати, більше нікому з наших не скажемо. Ти "втечеш" звідси і підеш до ворогів, бо я тебе "ледь не вбив", захочеш "помститися". А насправді станеш моїм шпигуном там. Там ти дізнаєшся, хто шпигує за нами тут. 

 — Добре, — вона кивнула. — Хочу помститися їм за все, що вони зробили.

— До речі, хто був той чоловік з тобою? Вони приставили його до тебе? 

 — То мій хлопець, — сказала Марія з сумом в голосі. — Ви можете його врятувати?

— Я зроблю це. А сьогодні ввечері ти втечеш звідси, я все підготую і особисто принесу. Тебе не мають впіймати. Я відкличу Ендрю на пару годин. Тож шанс буде. Скористайся ним… 

***

Коли я вийшов з приміщення, то майже одразу наштовхнувся на Ендрю. Мені ще треба було придумати, як його відволікти, щоб Марія змогла втекти. 

— У мене є до тебе завдання. Наші вороги, певно, думають, що ти помер тоді, коли вони тебе поранили. Давай прилякнемо їх, покажемо, що ти живий-здоровий. І що це війна. Може, так вони вилізуть зі своїх укриттів і почнуть діяти необачно. Мені треба, щоб вони почали нервувати і помилятися.

Ми дійсно до сих пір не випускали Енді з закладу. А він чомусь дуже злився на Марію. Може, між ними щось трапилось. Але розпитувати зараз — значить видати себе. Я не маю згадувати Марію в цій розмові.

 — Що мені треба робити? — одразу запитав він.

— Візьми охорону, покатайся ввечері по місту. Хай нервують. Покажемо їм, що не боїмось. Я розраховую на тебе, — я поплескав його по плечу.

Можливо, це було трохи натягнуто. Але всі знали, що для мене важлива репутація мого закладу і моїх людей. Хай дуже мала кількість людей могла повʼязати мене і заклад, але все одно. Мої люди найкращі, і не тільки як шпигуни. А і як охоронці, снайпери і тому подібне. Вони нікого не бояться. Це ще був й іміджевий крок. Хоча, може, хтось скаже, що я смикав кота за вуса. Що ж, якщо це бонусом ще й виманить кота, я не проти…