Глава 11. Нова няня

НІК

Коли вона була в тій кімнаті з чоловіком, у якого був пістолет, я, певно, мало не вперше в житті злякався за когось, окрім Софії. Це був такий сильний страх, якого я зовсім не очікував від себе. 

Ні, я не закохався в Віку. Вона просто дуже красива. Мене розізлило, що вона мені відмовила. В цьому вся справа. 

Та внутрішній голос повторював: "Заради лівої красуні життям не ризикують. Таких сотні в місті, і ти можеш мати будь-яку з них". 

Головне, що вона зʼїде. Зʼїде, і я перебішусь. Пройде цей неконтрольований потяг. Все через те, що вона мені відмовила. Мені ніхто не відмовляв. А вона відмовила. Тому я відчуваю незакритий гештальт.

Друга спроба пояснити свої дії також не була успішною. Заради незакритого гештальту життям теж не ризикують. 

А я кинувся рятувати її без жодного вагання. 

Ні, ти обманюєш. Ти знав того хлопця, тому так просто кинувся її рятувати. 

Їй треба поїхати подалі від тебе. 

Душ не допоміг розслабитись. Почувався я ще гірше, ніж раніше. 

А ще на тілі були нові ссадини та синці. І все через кляту бійку за пістолет. 

Спробував заснути, але не вийшло. Тому натягнув домашні шорти і пішов униз, до кухні. 

Коли спустився, побачив, що на кухні горить світло. Серце одразу забилось частіше. Коли я вже перестану так реагувати на одну тільки думку про неї? Скільки має пройти часу? 

Краще б я пішов зараз назад, до спальні. Але ноги не слухались. Поки вона тут, я принаймні можу подивитись на неї. Хто мені заборонить? Врешті-решт, я у себе вдома.

Я  зайшов на кухню і побачив, що Віка сидить за столом і замислено дивиться кудись перед собою. Чашка з чаєм, який вона заварила, залишалася неторкнутою. Коли вона почула мої кроки, смикнулася так різко, що я зрозумів — усе ж сьогоднішні події не пройшли для неї так легко, як вона вдавала переді мною.  

— Пробач, якщо налякав, — сказав неголосно. — Просто теж щось не спиться. Візьму щось випити і піду.

Вона глянула на мене і тут же відвела погляд. 

 — Все нормально, просто до мене теж сон не йде, — Віка усміхнулась і почала пити свій чай.  — Софія швидко заснула, я навіть казку не дочитала…

— Вона дуже привʼязалась до тебе. 

І не тільки вона. Ну, але цього я говорити не став. Вона і так знала. 

— Ну, ми гарно поговорили перед сном і вона погодилася, що в неї буде нова няня, але я буду з нею гратися теж, — Віка знову усміхнулась. — Думаю, вона вдалася в тебе, природжений перемовник. Вміє переконати кого завгодно. 

— Ну, в дечому мені не вдалось тебе переконати, значить, вона краща за мене в цьому, — я теж усміхнувся. Правда, усмішка була не надто весела. Може, це був останній раз, коли ми говоримо в такій обстановці наодинці. Цей факт мене неабияк засмучував.

— Сьогодні ти врятував мені життя, — сказала вона якимось схвильованим голосом. — Я зрозуміла, що досі майже не знала тебе…

— Коли зʼїдеш, вже буде не до ближчого знайомства, — я знизав плечима. Все ж не втримався, сказав це. Але одразу додав:  — Я радий, що все обійшлось. Дуже. Все інше — дрібниці. Забий… 

— Мені подобається працювати в тебе, — сказала вона. — І Софія подорбається. 

"Але не я", — додав я подумки. 

— Так, я знаю, — я кивнув. — Важкий був день, — я взяв собі чашку і налив з заварника чай.  Тільки потім до мене дійшло, що він же холодний. Але треба було чимось себе зайняти. Щоб не думати про те, що вже завтра її тут може не бути. 

— У тебе рана на руці, — вона простягнула руку і торкнулася мого передпліччя. — Треба обробити. 

Її дотик пройшов буквально розрядом по тілу. Я не думав, що вона знову торкнеться мене. Я не очікував цього. Не очікував, що реакція буде настільки сильною. Вона знову була так близько. Але для неї це абсолютно нічого не значило. Я ж став дихати глибше, просто щоб заспокоїтись. Щоб вона не побачила, як впливає на мене. 

— Треба, — тільки й сказав. Але брати аптечку не поспішав.

— І тут, синці, — вона так само легенько торкнулася моїх грудей.  — Зараз я візьму аптечку. 

Я лише кивнув. Якщо це було таке знущання з мене, виходило майстерно. Аж надто. Але якщо вона ще торкнеться мене, я був готовий потерпіти. Бо завтра її тут вже не буде… Може ж у мене залишитись хоч якийсь приємний спогад?...

Вікторія

Я дійсно на якийсь час забула, що він мій ворог і я маю остерігатися його. Чи це було пов’язано з моїм порятунком, чи ще чимось? Але я відчувала до нього вдячність. Принесла аптечку і почала обробляти “бойові рани”, спершу протираючи антисептиком, а тоді змащуючи заживлюючою маззю. 

 — Боляче? — запитала, коли відчула, що його тіло ніби напружилось. 

— Трохи, але заради того, щоб ти торкалась мене, можу скільки завгодно терпіти, — він ледь усміхнувся, зазираючи мені в очі. 

— Завтра тобі треба відпочити, — сказала я. — Може, теж будеш присутній на співбесіді з нянями? Я призначила її на одинадцяту годину.