Глава 10. Ми з твоїм татом просто друзі

НІК

Я все ж зміг наздогнати її, вже коли вона лізла на паркан. Смикнув за ногу так, що вона впустила дитину, а я її зловив. Марію я впізнав і вона теж впізнала мене. Дивилась перелякано. Позаду вже чувся гамір охорони. Я кивнув їй на паркан. Вона кивнула у відповідь і швидко перелізла.

Саме в цю мить я почув постріли. Вони стріляли, але не встигли. 

Від серця відлягло. Це було надто небезпечно. Вона ще отримає на горіхи за все. Треба дати команду. 

Офіційно та компанія не мала до мене жодного стосунку. Ні вона, ні учбовий заклад. Навіть якби її схопили, мої люди ніколи не здадуть керівництво, їх вчили цьому роками. 

— Вона втекла! — почувся голос охоронця. — Що з дитиною?

— Малий в порядку, — я вже збирався передати дитину в руки охоронця, коли побачив, що до нас буквально біжать батьки малого, хазяїва будинку.

Ну, хоч якась користь від цього всього, та й буде. 

— Сашо! — мати хлопчика вхопила його на руки. Він розплющив очі і обійняв її. 

 — Дякую, — її чоловік почав тиснути мені руку. — Якби не ти… Твоя помічниця теж молодець, няня сказала, що це вона першою забила тривогу!  

— Так, якби Віка не затримала їх, я б не встиг, — кивнув я. — Ну, добре, що все закінчилось, і малий в порядку. Це головне. 

 — Так, добре, що все добре, але як охорона пропустила до будинку сторонніх людей? Звільню усіх до дідька! — почав погрожувати він. 

— Авжеж, треба провести розслідування, — кивнув я. — Перевірити камери в першу чергу. 

Якщо працювали мої люди, то там нічого не буде. Жодного запису.  Але я мав так сказати. Раз бути героєм, то до кінця. Але хто був той чоловік із нею, я його не знав… 

 — Так, зараз розпоряджусь перевірити, ходімо до будинку…

***

Свято, авжеж, не продовжилось. Хазяїва будинку були надто виснажені спробою викрадення. Охорона почала переривати будинок на наявність сторонніх предметів, бо камери, передбачувано для мене, були відімкнені. Викликали навіть кінологів з собаками, щоб шукати вибухівку.

Я дав свідчення службі охорони, а потім нарешті пішов до Віки. Вона сиділа в дитячій з Софією на руках, та спала, обійнявши її. 

Я сів на дивані поруч із ними. Був весь брудний після цих бійок, певно, зовсім непрезентабельний:

— Це був твій перший вихід "в світ"? — я поглянув на Віку. Хотів зрозуміти, наскільки вона не в порядку після всього, що трапилось. Тепер вона, певно, захоче піти. — Мені дуже шкода, що так вийшло. І дякую тобі. 

 — Все добре, — вона усміхнулась. — Я ж працювала вихователькою в дитячому таборі, тож стресостійкість маю непогану. Хоча пістолетом мені погрожували вперше…

— Я найму іншу няню, — сказав врешті-решт. — Ну, ти наймеш. Завтра ж. Тоді зможеш зʼїхати з будинку, певно. І їздити ночувати додому.

— Для мене не проблема жити в будинку, — вона знизала плечима. — Але няню найняти тренба, схоже, Софія мене недолюблює, не хочу випробовувати її терпіння…

— Для мене проблема, коли ти живеш поруч, — я зітхнув. — Ти мені подобаєшся, знаєш же. Але якщо ти зʼїдеш, це, певно, пройде. Звільняти тебе я не хочу. 

 — Якщо ти так хочеш, то авжеж, — сказала вона. — Ти мій бос, а боса треба слухатись. 

— Тоді так і зробимо, — я встав з дивану і забрав у неї з рук Софію. — Поїхали додому. 

Чомусь мені було сумно. Але певно, це було правильне рішення…

Вікторія

Поки ми їхали додому, я весь час згадувала той момент, коли Нік кинувся на бандита з пістолетом. Він зробив це не замислюючись, ризикуючи своїм життям, адже той міг вистрілити в нього… Він зробив це заради мене? Я б не здивувалася, якби він рятував дитину, свою чи чужу, але хіба я була настільки близькою йому? Невже він говорив правду про почуття до мене? 

— Тату, а хто це хотів забрати Сашу? — допитувалася Софія, яка в машині повністю прокинулась. 

— Я не знаю точно, але думаю, що це якісь погані люди, які хотіли отримати за нього викуп у його батьків. Саме тому я не хочу, щоб ти багато часу проводила в людних місцях. Бо це небезпечно, — відповів Нік, зітхнувши. 

 — Мене теж можуть викрасти погані люди? — її оченята округлилися. 

— Тато не дасть нікому тебе викрасти, обіцяю, — він поглянув на неї через дзеркало заднього виду. — Заради тебе я зроблю що завгодно. Я ж люблю тебе. 

— Я теж тебе люблю, — Софія послала йому повітряний поцілунок. — Ти спіймав того бандита, правда? Тепер його посадять у в’язницю?

— Мають посадити, — кивнув Нік. Виглядав втомленим і виснаженим. Ми якраз заїхали у двір дому. 

Я ловила себе на тому, що тепер ніби дивлюсь на нього іншими очима. Не як на ворога. Мабуть, це було неправильно. Але неможливо вважати ворогом людину, яка щойно врятувала тобі життя…

 — Ходімо, я почитаю тобі перед сном, — звернулась я до Софії. — А завтра будемо шукати тобі няню. 

— Я не хочу нову няню, — пробурмотіла Софія втомлено. 

— Соню, Віка має займатись іншим. Вона має повернутись додому і виконувати ті обовʼязки, на які ми домовлялись, — сказав Нік. — Тому завтра прийдуть нові кандидатки. Оберете когось разом. 

 — Я вже звикла до Віки! — вона закопилила губу. 

— Ти тільки сьогодні підкинула їй прикраси, — він зітхнув, ідучи з нею на руках до будинку. — Може, якби поводилась краще… — він обірвав себе на півслові. — Ні, пробач, доню. Я просто втомився. Насправді це все — моя провина. Я не мав вчиняти так, як вчинив, і використовувати Віку, як няню, — в цю мить він мигцем поглянув на мене, але одразу відвів погляд. — Вона не підписувалась на подібне, розумієш? Вона має бути помічницею по роботі.