Глава 9. Куди ви несете дитину?

ВІКА

Його погляд чомусь схвилював мене. Можливо, то були просто нерви після вчорашнього. Я дійсно перехвилювалася через ту дурну витівку Софії з ланцюжком. Хоча навіть словом не видала себе сьогодні, поводилася з нею як зазвичай. Вона ніби теж втихомирилася і не говорила, що мене треба звільнити, і на тому спасибі.

— Готові, — сказала я, коли ми з малою вже підійшли до Домініка. — Дивилися з Софією відео з гонок. 

— Тату, коли ти мене туди візьмеш? — запитала Софія, обіймаючи його. 

— Не знаю, мила, там діткам не місце, і я не зможу приглядати за тобою, поки буду за кермом. Треба, щоб ти трохи виросла. 

Я знову відчула його погляд на собі, але коли також поглянула на нього, він вже повністю переключив свою увагу на доньку. Тримав слово і більше не загравав зі мною. 

 — Коли я виросту, сама куплю собі машину і буду їздити, — сказала Софія.  — І поїду на гонки, займу там перше місце, як ти, тату! 

— Тільки коли виростеш, — він усміхнувся їй теплою усмішкою і погладив по голові. — Може, я навіть сам куплю тобі машину, але коли тобі буде вісімнадцять.

— Ти тоді вже підеш на пенсію, а я буду керувати твоїм бізнесом, — задоволено сказала вона.

Я не змогла не усміхнутися, дивлячись на цих двох. 

— В вісімнадцять навряд, спочатку тобі треба буде завершити університет, — він взяв її за руку. — Ну, ходімо, не будемо змушувати чекати на нас. 

Ми вийшли з будинку і сіли в машину — я на задньому сидінні, поруч із Софією. Вона так і крутилася на місці, як дзига. 

 — Там будуть твої друзі? — запитала я її. 

— Там будуть Софіїні знайомі. Близнюки хазяїв будинку, Паша і Саша. 

— Вони дурні і бʼються, — хмикнула мала, але усміхнулась. Все ж певно їй не вистачало спілкування з однолітками.

 — Все одно разом гратися цікавіше, — сказала я. — Коли я була малою, то теж часто билася з сестрою…

І відразу прикусила язика. Немає чого ділитися такими подробицями. 

— У тебе є сестра? Як її звуть? — запитала Софія. 

 — Віта, — відповіла я, назвавши ім’я своєї двоюрідної сестри. 

Нік в цю мить глянув на мене через дзеркало заднього виду, наші погляди зустрілись. 

 — Тату, а чому в мене немає сестри? — запитала Софія. — Мені б хотілося мати сестру, щоб гратися разом!

— Щоб у тебе зʼявилася сестра, мені треба одружитися. Але поки що нема нікого, з ким би я цього хотів. Приїхали, — додав він, коли ми підʼїхали до великих сірих воріт, за якими було видно шикарний будинок.

***

Коли ми увійшли досередини, то привіталися з господарями, і Софія мене одразу потягнула до дитячої кімнати, а Домінік залишився з усіма в залі. Там було багато людей, і прибували все нові й нові гості. Я пішла до дітей, там окрім близнюків були ще троє дітлахів їхнього віку. Всі вдягнені дорого, як і Софія. 

У дитячій крім мене з дорослих була ще нянька близнюків, але вона переважно сиділа в телефоні, лише час від часу поглядаючи на своїх підопічних. 

Потім вона вийшла,  до вбиральні чи ще кудись. І саме в цей час до кімнати зазирнула якась незнайома мені жінка, яка взяла одного з хлопчиків на руки і понесла з кімнати. Звісно, це могла бути служниця, але в мене виникли підозри, бо малий почав вириватися і пхинькати, вона ж продовжувала швидко йти, ніяк не реагуючи на його невдоволення. 

 — Почекайте, куди ви несете дитину?  — я поспішила за нею і торкнулася її плеча…

Вікторія

— Не ваша справа, — вона якось швидко озирнулась навкруги. — Ви — гостя? Йдіть до гостей. Моя турбота — цей малюк. 

Малюк, до речі, трохи притих в її руках, хоча буквально щойно виривався. А тепер прямо очі заплющив. Може, вона щось дала йому?

 — Я знаю няню цього хлопчика, вона не передавала своїх повноважень, — сказала я, продовжуючи тримати її за руку. — Давайте підемо до господарів, якщо вони підтвердять, що ви виконуєтье їхні доручення, я не буду мати нічого проти. 

— Відчепись! — вона смикнула руку і таки вирвала її, а потім швидко побігла до дверей. 

Я побігла слідом за нею. Мабуть, було неправильно залишати дітей, але ця жінка дуже не подобалась мені. Може, трапиться дорогою хтось із персоналу і допоможе затримати її…

З коридору вона кинулась до дверей навпроти дитячої. Я кинулась за нею. От тільки щойно я опинилась там, то побачила, якогось чоловіка в чорному, який одразу ж спробував схопити мене.

 — Допоможіть! — голосно крикнула я, сподіваючись привернути увагу когось у будинку. Вдарила його ліктем у живіт, він явно не очікував такого. Але за мить я побачила націлений на мене пістолет. 

— Стояти! — завопив він, знімаючи зброю з запобіжника. Він повільно рухався до мене, я ж вздовж стінки інстинктивно рухалась від нього. Вийшло так, що тепер він був біля дверей, а я — в глухому куті. — Підніми руки вгору, повільно.

Я підняла руки. Краєм ока побачила, що жінка з дитиною вже зникла, я залишилася наодинці з цим чоловіком.