Глава 8. Може, якби знав, все було б інакше…

ВІКА

Мене трохи напружило те, що Нік мені не довіряв, не захотів допустити до своїх справ. Навіщо тоді йому взагалі помічниця, якщо він сам буде мені все казати? З таким самим успіхом мене можна було б замінити додатком в телефоні, який би присилав нагадування. Але то його проблеми. Зрештою, якийсь рух є, я вже не буду весь час сидіти з малою, а зможу бути більш вільною, відповідно у мене з’явиться можливість для реалізації свого плану. 

Коли ми увійшли до будинку, то поводилися дуже тихо, щоб не розбудити Софію, але раптом почули її голос. 

 — Тату, ти вже прийшов? — вона з’явилася на сходах, сонно потираючи очі. — Мені наснився страшний сон! 

— Привіт, крихітко, а де твоя няня? — здивувався він, підхоплюючи малу на руки. 

 — Вона спить, а ви  зняли для мене відео? — вимогливо запитала мала. 

Нік поглянув на мене. Ну, логічно, що він не міг сам себе зняти…

 — Так, — я кивнула. — Але, може, завтра його подивимось? Уже пізно, треба лягати спати…

— Ти, певно, знову обманюєш, — Софія насупилась. — Тату, а ти знаєш, що Віка — обманщиця?

 — Невже я колись тебе обманювала? — спокійно запитала я. — Завтра після сніданку сядемо і все подивимось, добре? 

 — Не добре! — вигукнула вона. — Тату, у мене зник ланцюжок, той, що мамин, я його весь час носила! А коли купалася, зняла і поклала в ванній на поличку, тепер його немає! 

 — Може, прибиральниця його переклала в інше місце, — сказла я. — Завтра вранці я спитаю в неї. Думаю, все з’ясується.

 — Це не прибиральниця, це ти! Ти вкрала мамин ланцюжок! — вона вказувала на мене пальцем, підтиснувши губи. 

Я розгублено поглянула на Домініка:

 — Це якесь непорозуміння… Я не бачила того ланцюжка. Якби побачила, то взяла б і віддала… вам, — останньої миті виправилася, згадавши, що при Софії ми з ним  мали бути на “ви”. 

— Софіє, не можна звинувачувати людину без доказів, — він поставив малу на підлогу. — Може, ти його десь залишила? Давайте пошукаємо всі разом?

— Я думаю, він десь у неї в кімнаті, — вона вказала на мене пальцем. — От там і шукай! 

— Це неправильно, — не погодився Домінік. — Та і я впевнений, що там його немає. Вікторія не зобовʼязана пускати когось в свою кімнату на обшук. 

 — Можете подивитися і переконатись, — я усміхнулась. — Я впевнена, що він у прибиральниці, і завтра все з’ясується. Але якщо тобі, Софі, важливо перевірити, то можеш поглянути в моїй кімнаті. 

 — Я і так не сумніваюсь в цьому, — кивнув Домінік. — Софіє, ти вибачишся перед Вікторією, коли побачиш, що там його нема, домовились?

— Ходімо, — вперто сказала Софія. 

Ми пройшли до моєї кімнати, я відчинила двері і пропустила їх досередини. Ця дитина дратувала мене все більше. Як я зможу знайти з нею спільну мову в майбутньому? Хіба що розповівши усю правду. Але раптом вона і тоді буде ставитись до мене вороже…

Поки я роздумувала над цим, Софія підбігла до комоду, на якому лежала моя косметичка і відкрила її. За мить вона дістала звідти ланцюжок і переможно поглянула на батька:

 — Ось, я ж казала! — вигукнула мала. — Вона крадійка! 

Я не вірила своїм очам, сьогодні вранці там точно не було ніякого ланцюжка. Втім, двері кімнати не замикаються, тож безперечно його мені підкинули. Але хто? 

Дивлячись на радісний вираз обличчя Софії я не сумнівалася, що це була якраз вона. Але говорити про це так прямо — це означало б втратити всі шанси на хоч якесь майбутнє зближення. 

Сказати правду — означало б стати ворогом для Софі, промовчати — зізнатися, що я злодійка. Я дійсно не знала, що мені зараз робити…

Нік 

Те, що Вікторія навряд брала б ланцюжок і тим паче навряд би клала його на таке видне місце, якби й взяла, було для мене очевидним. Не була вона схожа на дрібну крадійку. А мала так прямо повела нас до кімнати Віки… Певно, вона просто ревнує. 

— Я впевнений, що це все ж якась помилка, ми можемо передивитися записи камери над її кімнатою і побачимо, хто туди заходив, — я поглянув на доньку. 

Вона раптом злякано закліпала очима. Але все ж продовжувала стояти на своєму:

— Все одно це вона взяла! Її треба звільнити, негайно! 

— Ходімо в кімнату охорони, — я взяв її за руку. — Побачимо. 

— Навіщо? — очі Софії напованилися сльозами. — Ти мене не любиш?

— Я люблю тебе більше за всіх на світі, — я присів перед нею навпочіпки і зазирнув в очі. — Але я не хочу, щоб ти росла обманщицею. 

— Не треба дивитися камери, — тихо сказала Софія.  — Будь ласка!

— Якщо тобі не подобається Віка, це не означає, що можна її отак підставляти. Ти ж у мене добра і хороша дівчинка, Софі, — я обійняв її. 

— Вибач, — прошепотіла вона, обхопивши мою шию руками і сховавши обличчя в мене на грудях. — Я не хотіла…

— Завтра Віка знайде тобі іншу няню. Проведе за мене співбесіду з тими, хто ще подавався, і кого я не встиг переглянути.