Глава 6. Всім гонщикам зайняти позиції....

Вікторія

Чому його присутність так дивно на мене діяла? Здавалося, його очі зазирають прямісінько мені в душу, він може читати мої думки, а я — його. Відчула, що кров приливає до щік і зраділа, що насправді він не бачить того, що заховане глибоко в моїй душі, інакше б дуже здивувався. І розгнівався. А так він дивився на мене і усміхався, і я усміхнулась йому у відповідь. 

І раптом почула сердитий дитячий голос за своєю спиною:

— Ти дурень! — закричала вона. — Ненавиджу тебе! 

— Софіє, — я озирнулась на неї, вивільняючись з обіймів її батька. — Заспокойся, будь ласка…

— Не хочу! Я втечу з дому! — гукнула вона і вибігла, щосили грюкнувши дверима. 

Я сіла на стілець, у мене ніби підкосились ноги. Кляте дівчисько, вона дійсно ненавидить мене. І як мені тепер втілити у життя свій план? 

— Софіє! — Нік, здається, тільки зараз прийшов в себе. — Я піду до неї, — сказав мені і швидко пішов з кухні. 

Я спершу думала піти за ним, але все ж залишилась. Не хотіла ще більше загострювати ситуацію. Щоб заспокоїтися, почала прибирати. А потім Домінік повернувся. 

— Мені так шкода, — сказала я, мало не плачучи.  — Я реально не хотіла стати для неї ворогом…

— Це не твоя провина, — він торкнувся мого плеча і зазирнув мені в очі. — Вона ревнує мене. Просто ти перша жінка, яку вона побачила біля мене, певно, це логічно, що вона ревнує. 

 — Вона хоч трохи заспокоїлася? — стривожеено запитала я. — Не погрожує вже втекти з дому? 

— Знає, що не вийде, — Нік зітхнув. — Охорона у мене професійна, а Софія — не дурненька. Знає це. Вже проходили…

 — Може, її записати на якийсь гурток? — запитала я. — Думаю, їй не вистачає спілкування з ровесниками, тому вона так прив’язана дор тебе…

— Якби ж це було так просто і безпечно… Чорт. Якщо зараз не помиримось, перегони відміняються. 

— Шкода, але звичайно, дитина важливіша, — кивнула я. 

— Може, сходимо до неї разом? — він торкнувся моєї долоні. 

— А це не засмутить її ще більше? — я глянула на Домініка з сумнівом. 

— Скажу їй, як є, а там розберемось, — Домінік переплів наші пальці. — Ходімо.

Ми зайшли до Софіїної кімнати. Вона сиділа в кріслі, обхопивши коліна руками і нахиливши голову. Коли почула наші кроки, підняла заплакане личко і вигукнула:

— Ідіть геть! Я вас ненавиджу!

— Мила, я тебе дуже люблю, — Домінік відпустив мою руку і сів навпочіпки перед донькою. — І Віці ти подобаєшся. Ви ж ніби ладнали. Вона не хотіла тебе образити.  

— Хотіла! Вона хотіла забрати тебе, щоб я лишилася зовсім сама! — вигукнула мала. 

— Я ніколи тебе не залишу, — Домінік обійняв доньку, хоч та й пручалась. — Ти завжди будеш моєю принцесою.

— Я не буду забирати твого тата, — сказала я їй. — Він любить тебе, ти завжди будеш найважливіша для нього…

— Але Віка мені подобається, — Домінік поглянув на мене. — Я хотів сходити з нею на побачення, — він знову поглянув на малу.

Я ледь не закотила очі. Але не стала цього робити при дитині. 

— Ти одружишся з нею? — в лоб запитала Софія. — І будеш казати, щоб я називала її мамою?

— Тебе ніхто не змусить називати Віку мамою… Та й взагалі, ми ж тільки йдемо на перше побачення. Тобто, люди не одружуться після першого побачення, треба дізнатись одне одного краще.

— А якщо ви підете на побачення, і вона тобі не сподобається, ти виженеш її? — з надією в голосі запитала Софія. 

— Сонечко, — він підхопив її на руки і сів разом із нею на крісло. — Хіба тобі так вже погано з Вікою? Вона мене не забере. Тобі не варто переживати. 

— Вона не любить мене, — Софія глянула на мене скоса. 

— Потрібно трохи часу, щоб тебе полюбити, — сказала я. — А прикидатися я не хочу. Зараз ми з тобою друзі, а потім, думаю, ти станеш ще ближчою мені. 

— Я хотів звозити Віку на нічні перегони завтра. Дітям туди не можна, але Віка могла б зняти для тебе відео, ти ж колись просила мене зробити відео. 

 — А коли я виросту, ви теж мене візьмете туди? — запитала мала вже не так сердито. 

— Якщо я ще буду їздити, візьмемо, — Домінік чмокнув її в маківку. — Домовились?...

Нік

Мала заснула до того, як ми мали виїжджати. Ми лишили її на няню за викликом, щоб приглядала, якщо Софія прокинеться. А самі пішли до машини. Віка була вдягнена в зручний брючний костюм темно синього кольору, який дуже личив до її очей. 

— Гарно виглядаєш, — я усміхнувся. — Ходімо, машину вже мали пригнати. Швидкості не боїшся? 

 — Та наче ні, — вона усміхнулася у відповідь.  — Правда, я вперше на таких гонках. 

— Ну, на самих перегонах ти не будеш в машині, — ми вийшли з дому і одразу побачили мій чорний спорткар. — Бо це може бути небезпечно. Але поки ми будемо просто їхати по трасі, без інших гонщиків, можна і трохи поганяти, — я відчинив перед нею дверцята на переднє сидіння біля водія.