Глава 5. Відпустіть мене негайно...

ВІКТОРІЯ

Та розмова з Софією засмутила мене. Я аж ніяк не очікувала, що дівчинка відреагує так бурхливо. Я пробувала поговорити з нею, пояснити, що не хотіла нічого поганого сказати, але вона вперто мовчала, ігноруючи всі мої слова. Тоді зрештою я здалася, подумала, що до завтра вона може пересердитись, і тоді все налагодиться. 

Може, вона зрозуміла, що я обманюю її? Що я нещира? І хоча проти самої дитини я нічого не мала, але все ж, коли думала, що вона не тільки частинка її, але й частинка його, всередині мене знову і знову підіймалась злість. 

Та коли я побачила вираз обличчя, з яким Домінік вийшов з кімнати доньки, то зрозуміла, що він дуже розлючений. Що вона йому наговорила? Мабуть, поскаржилась на щось, і тепер мене чекає звільнення? Ні, я не можу цього допустити! Треба відволікти його…

— Хочете чаю? — я намагалась, щоб мій голос звучав привітливо. 

— Скажи правду, — раптом сказав він, підходячи до мене практично впритул. Він дивився на мене згори вниз, бо я сиділа на кріслі, а він практично нависав наді мною. — Навіщо ти її розпитувала? 

 — Я просто запитала, — я знизала плечима, намагалась триматися максимально невимушено. Клятий аромат моря від нього дратував мене, серце чомусь билось частіше, певно, від злості. — Зараз розумію, що не слід було того робити, але я не подумала. Вибачте. 

Він все ще пропалював мене поглядом. Ні, тільки не дивись в ці очі, Віко. Не дивись на нього… 

 — Вам треба відпочити, — сказала я. — Давайте наберу вам теплу ванну і зроблю трав’яний чай, він допоможе заснути. 

Подумала, що замінити травку в чаї на якусь іншу можна було доволі просто. Або долити чогось у воду в ванній. А потім зникнути. 

Чи відчула б я тоді полегшення?... 

Але тоді я б зробила Софію повною сиротою…

 — Добре, зроби, — він кивнув і відступив від крісла. 

Коли сказав ці слова, він ніби погодився, щоб я дійсно вбила його і зробила малу сиротою, і від цього серце аж пропустило удар.

Я опустила голову, швидко пройшла на кухню і увімкнула чайник. Потім зробила кілька бутербродів і заварила дві чашки чаю. Принесла все це на таці у вітальню. 

 — Будь ласка, я подумала, що можна трохи перекусити. Іноді опівночі з’являється неабиякий апетит. 

Не знала сама, як у мене так легко виходило грати роль, ніби я турбуюсь про нього. 

— Сядь зі мною, — тепер вже він дивився на мене знизу вгору. Зараз його голос був спокійним, а погляд втомленим. 

Я сіла у сусіднє крісло і взяла до рук свою чашку. Вдихала приємний аромат м’яти і меліси і уникала дивитися на Домініка. Сподівалась, що він просто пересердиться. Не могла ж я підставити себе з першого ж дня… Якби знала, що мені доведеться так тісно спілкуватись з їхньою дитиною, ніколи б не пішла на те, на що пішла… 

— Я звільню тебе, якщо це трапиться знову. Хоча, я розумію, ти не мала бути її нянькою. Та Софія мало кого підпускала до себе, тому я й не хотів тебе заміняти. Вона привʼязалась до тебе, — він зазирнув мені в очі.

— Я теж прив’язалася до неї, хоча в неї й трохи складний характер, — сказала я. — Але насправді вона дуже добра. Можливо, ми все ж станемо з нею друзями. Але, на мою думку, їй все ж треба пошукати няню, з психологічною чи педагогічною освітою…

Так, мені не можна і далі з нею спілкуватися. Я — погана. Я не можу… Не маю наближатися. Так буде тільки гірше. 

— Вона не любить няньок, — Домінік раптом потягнув руку до шиї і почав масажувати її, а потім взагалі вирішив роздягнутись.

Почав розстібати сорочку ґудзик за ґудзиком, а я, як якась ідіотка, стояла і вирячалась на нього. Перший ґудзик. Ключиці. Другий ґудзик — мʼязи грудини, які ховались за сорочкою. 

Третій… Скільки ж він, в біса, тренується?

Якого біса він робить? Здається, я знову почервоніла. 

Четвертий, пʼятий, шостий… І ось красивий торс, з рельєфними м’язами, легкою засмагою на шкірі вже повністю оголений. Здається, я забула, як дихати, коли зловила себе на думці, що до нього хочеться доторкнутися. Ця думка ніби обпекла мене зсередини. Треба було забиратись звідси. 

 — Я піду наповню вам ванну, — сказала, відступивши на крок, і відвела погляд.

Нік

Вона так раптово відсахнулася, що тіло діяло само, я простягнув руку вперед і  торкнувся її запʼястка, поки вона ще відійшла на таку відстань, коли це було б неможливо, і сказав:

— Дякую, Вікторіє, — здається, мій голос видавав мене з потрохами. — І вдома, коли нас ніхто не бачить і не чує, будь ласка, звертайся до мене на "ти"... 

— Будь ласка, — пробурмотіла вона. — Все ж, це якось не правильно… 

— Не хочу на "ви", — мені зараз хотілось потягнути її за запʼясток на себе і всадити собі на руки. Такі дивні думки переслідували мене ще з того моменту на сходах. Треба зупинитися. Але я не зупинявся, я все ще тримав її за руку.

Це просто потяг. Мені хотілось її. Може, тому що я давно не мав жінки. Треба піти розслабитись. Няньку не можна втрачати. Треба засунути цей потяг в одне місце. І, на жаль, не в її місце.