Глава 4. Не хочу її бачити!

Коли Домінік обійняв мене, я відчула аромат його одеколону, побачила зовсім поруч його очі і мені перехопило подих. Серце забилось частіше і я сама злякалась такої реакції. Вона була неправильна, нелогічна.

Швидко відштовхнула його і відвернулася. 

Щоки, здається, почервоніли, але я сподівалась, що він того не бачить. Це все було від злості. На нього, що він такий до біса гарячий, і на себе, що пустила слюні на ворога. Така я тільки дратувала себе. 

— Треба бути обережніше, я ж не завжди зможу зловити… — сказав він своїм низьким бархатистим голосом. Ну не можна злочинцям давати такі голоси, це просто несправедливо!

— Добре, коли хтось може підстрахувати, — відповіла я. — І не лише на сходах, а взагалі…

Подумала, що я обовʼязково помщусь йому. Чого б це мені не вартувало. Якщо треба буде втертись йому в довіру так, щоб потім страховочний трос був у мене і я його обрізала — я зроблю це. 

— Так, це правда, — він кивнув. — Ти дуже страхуєш мене з малою. Дякую. 

 —  Що ви думаєте робити з постійною нянею для неї, може оголосити співбесіду? — сказала я, коли ми вже піднялися по сходах і зупинилися перед моєю кімнатою.  — Все ж я не маю відповідної освіти…

А ще, мене страшенно дратують діти. Особливо, ця мала. Вона надто зверхня і невихована, вся в батька. Від моєї сестри там зовсім нічого. Може, вона зовсім не її?... 

— Можливо, — погодився Нік, він дивився на мене таким поглядом, що серце мимоволі забилось частіше. — Я подумаю про це. Добраніч, Віко. 

 — Добраніч, солодких снів, — швидко сказала я й увійшла до спальні. На мить затрималася за дверима, дослухаючись до кроків Домініка. А вже коли за ним зачинилися двері його кімнати, я почала роздягатися. З кишені випав телефон, і я згадала, що так і не відповіла Маші. Не хотіла листуватися при малій, бо вона була ще та контролерка, могла і батькові докласти, що я комусь пишу повідомлення. 

Тому лише зараз я знову перечитала те, що вона написала.

"Віко! Що ти в біса виробляєш? Як опинилась в тому домі? Йди звідти геть і по-тихому, доки не наламала дрів…" 

Я закотила очі під лоба. В цих словах була вся Маша, така поривиста і емоційна. Але я знала, що вона щиро переживає за мене, тому написала відповідь:

“Вибач, не могла раніше відповісти. У мене все добре. Побуду тут ще деякий час, у мене вже є план. Не хвилюйся, я не проколюся.” 

Відповіді не було, але я й не чекала її в такий пізній час. Вимкнула телефон, лягла в ліжко і заплющила очі. Попереду був ще один напружений, сповнений няньківськими справами день… І як я підписалась на подібне… 

***

Того ранку ми з Домініком не перетнулися, він поїхав на роботу раніше, тож ми з Софією снідали удвох. Дівчинка була якась замислена, це не було схоже на її зазвичай зухвалу поведінку. 

— У тебе нічого не болить? — запитала я, наливаючи їй чай.  — Ти якась сумна сьогодні. 

— Все нормально. Я просто подумала про те, що всі діти, як діти, зазвичай вони ростуть з мамами. Принаймні, по телевізору так.

— Так, але буває по-різному, — сказала я затамувавши подих. Було так незвично, що вона відкрилася мені. — Моя мама, наприклад, померла. Мені її дуже не вистачає. 

— Ти принаймні знала свою маму, — вона зітхнула. — Моя теж померла, але я її не знала. 

— Мені дуже шкода, — тихо сказала я.  — Вона була хорошою, дуже любила тебе..

— Звідки ти знаєш? — мала насупилась. — Я думаю, може, вона взагалі мене покинула. А тато просто каже, що вона померла. 

— Вона справді померла, тато тебе не обманює, — я простягнула руку і хотіла погладити її по голові, але в останню мить лише поправила пасмо білявого волосся. Вона була так схожа на неї…

— Тоді чому у нас вдома немає її фото? Чому він ніколи не розповідав про неї? Навіть імені її не казав? — почала закидати мене питаннями Софія. — Якби вони любили одне одного, якби вона дійсно померла через хворобу чи щось, все мало б бути інакше. 

— Може, він дуже кохав її, і йому було сумно говорити про неї? — сказала я, хоча насправді знала, що цей козел тільки використав мою сестру. Що там і в помині не було кохання. 

— Ти нічого про нас не знаєш! — раптом вигукнула Софія, підскочивши з місця. На її очах виступили сльози. — І мені не треба ніяка нянька! Я росла сама і буду рости, більше мене ніхто не зможе покинути! — на цих словах вона побігла до виходу з кухні і гучно грюкнула за собою дверима… 

Нік

Справ було дуже багато. Останні події дещо змінили мої плани, я не любив, коли з моїми шпигунами траплялись такі неприємності. З іншого боку, головне, що шпигуна вони не захопили і він зміг втекти. 

Пощастило, що хоча б та капризна зірка трохи заспокоїлась і не приносила проблем. 

На канал також довелось заїхати. Мої все ж дещо рослабились, рейтинги потроху падали, а мене це не влаштовувало. Мій бізнес мав стояти на ногах міцно, щоб ні у кого навіть і думки не було, що це просто прикриття.

Тому після того, як я поговорив з директоратом і кураторами мого головоного закладу, поїхав займатись прикриттям.