Глава 3. Проти вас дещо готується....

ВІКА

Ми з Софією сиділи за столом, а Домініка все ще не було. 

Мене він дратував. Я сподівалась, що буду його помічницею, що матиму доступ до документів, а він по суті записав мене в няньки. Неподобство. Це я маю слідкувати за його дитиною… Дитиною, яка в усьому винна…  Хоча, що зривати злість на дитині… В першу чергу винен він, Домінік. Я ніколи не пробачу його, він точно поплатиться.

 — Твій тато не спуститься снідати? — запитала я малу. Хотілось швидше спровадити його з дому. і зайнятись планом.

— Він, певно, як завжди, не може вийти навіть на сніданок, бо йому дзвонять, — вона насупилась.

 — Багато роботи? — я підсунула їй тарілку з кашею. — А ти чим займаєшся? Ходиш у дитсадок? 

— В садку мене можуть викрасти, або вбити, ти що, дурна? — вона поглянула на мене з-під лоба. — А тут купа охорони, навіть якщо їх не видно.

Я й не думала, що все так серйозно. Значить, на Домініка хтось полює? Хоча, так йому й теба. Може, якби полювання вдалось, моя душа заспокоїлась би… 

— Ну а взагалі тато тебе кудись водить? В розважальні центри, кіно, ще кудись?

Я все ще не розуміла, як так вийшло, що я сиділа з цією дитиною замість того, щоб нарити на Домініка компромат. Але треба було терпіти.

— Два місяці тому ми були в парку, який перекрили, щоб я там погуляла, — вона насупилась ще сильніше. — А в розважальних центрах занадто багато людей. Як і в кіно.

— Тобі, мабуть, сумно самій, — здогадалась я. — “Тому ти така сердита маленька злюка”, — це вже додала подумки. 

Або може ти просто вся в татка, але ще не вмієш ховати справжню натуру за доброзичливістю.

— Нормально, — хмикнула мала. — В садках дітей змушують спати. А тато дозволяє мені не спати вдень. 

 — Я теж, коли була така як ти, не любила спати вдень, — зізналась я.  — Але коли стала дорослою, то думаю, що іноді навіть дуже приємно лягти так поспати…

— О, ви вже тут, — Домінік зайшов до кухні і поглянув на нас. — У мене буде до вас завдання. До обох. Софіє, памʼятаєш Марго? Ми ходили до неї на зйомки передач декілька разів. 

 — Ага, — кивнула Софія. — Вона давала мені цукерки. 

— Сьогодні я хочу, щоб ви з Вікторією пішли і провідали її. Дали цукерки або ще щось, щоб вона нарешті перестала затримувати знімальний процес, — він поглянув на мене. — Перша твоя реальна робота — змусити мою зірку працювати. Але доведеться йти з Софією і охороною. Впораєшся? 

Тепер я буду ще й нянькою для якоїсь недозірки? Цукерками її підкупати, серйозно? І це те, на що я підписалась для прикриття моїх справ? 

 — Думаю, ми вдвох точно впораємося, — я спробувала усміхнутися, вийшло якось нервово, сподіваюсь, він не помітив. — Правда, Софіє? 

— Я все повирішую, — Софія махнула рукою. — Можеш йти працювати, тату. Я знаю,  які цукерки вона любить…

***

Ми дійсно заїхали в магазин і купили цукерок та морозива, яке вибрала Софія. А потім водій з охоронцями  привіз нас до новобудови, в якій жила Марго, адресу мені дав Домінік. 

Я вважала, що витрачаю свій час на якусь дурню, коли вже мала б щось дізнатися. І чому, ну чому ми не працюємо в офісі, раз я  — його "помічниця"? 

Коли ми подзвонили в двері, за ними довго було тихо. Потім я почула кроки і сонний голос:

 — Хто там? 

 — Це я, Софія! — відгукнулася мала. 

— Софія? — вона швидко відчинила двері і здивовано поглянула на малу, а потім на мене. Потім знову на малу: — Крихітко, ти що тут робиш? 

 — Ми з Вікторією приїхали до тебе в гості, — поважно сказала Софія. — Привезли солодке. 

Нарешті Марго поглянула на мене. От тільки погляд її був якийсь зверхній і скептичний:

— Дякую, крихітко, — це було до Софії, вона погладила малу по голові і усміхнулась, але коли звернулась до мене, усмішка зникла з її обличчя: — Отже, Вікторія — це ви? І хто ви? 

— Привіт, я нова помічниця Домініка, — сказала я з усмішкою. 

— Тато сказав, що ти маєш піти на роботу, я маю впросити тебе. Ти ж впросишся? У мене є цукерки, — мала простягнула їй цукерки. 

 — Підкупити мене вирішили? — запитала Марго. 

— Я памʼятаю, що в тебе були такі. Значить, ти їх любиш. То що, ми домовились? — запитала мала серйозним тоном. 

Саме в цю мить я почула, що на мій телефон надійшло повідомлення. Я дістала мобільний і поглянувши на екран, побачила, що мені пише Маша. 

"Віко! Що ти в біса виробляєш? Як опинилась в тому домі? Йди звідти геть і по-тихому, доки не наламала дрів?…" 

НІК

Як і завжди, коли я їздив на базу, довелось змінювати три машини. Перестраховка в цьому випадку була життєво необхідна. Мені не можна було попастись, не можна було викрити місцезнаходження закладу. 

Сам комплекс був величезний і маскувався під заклад профтехосвіти. Це дійсно був навчальний заклад, от тільки вчили тут зовсім іншому.

Акторські курси, базова фізична підготовка, володіння технікою і зброєю, вміння обманювати детектори брехні — це невелика доля того, на чому зосереджувалось навчання. А окрім цього, кожного вчили ідеально виконувати якусь чорнову роботу, ту, яка буде їхнім прикриттям.