Глава 2. Чому б не перевірити її?

Нік

Швидкість завжди відволікала. В цей момент, коли все за вікном бокового виду розпливалось, я відчував себе вільним від усього, нікому нічого не зобовʼязаним, не шукаючим винних і не бажаючим помститися. Була тільки машина і я. І шалена швидкість, яка стирала все і залишала в голові тільки свободу. 

Різкий поворот на вузьку вулицю, ще один. Третій. За мною двоє, переді мною нікого. Сьогодні я обжену Яра. Я був рішуче налаштований, не боявся йти мало не на зіткнення, я не давав йому обігнати мене, притискав до узбіччя. Якщо ті двоє не обʼєднаються і один не стане приманкою, їм нізащо не обігнати мене. А Флейм і Ден ненавиділи одне одного, навряд вони обʼєднаються.

Ще один поворот. І ще один. Лишилось чотири і суцільна пряма до фінішу. Аж раптом Флейм таки пішов в атаку. На нітро спробував обігнати мене праворуч. Але я смикнув кермо вправо і не дав йому цього зробити. Підрізав цього нахабного малявку і він був вимушений знизити швидкість. 

От тільки саме в цю мить, коли я його підрізав, і сам вимушено дещо знизив швидкість, Яр, тобто Флейм, виривається вперед ліворуч, прямо біля відбійника, в якихось сантиметрах. Ще мить і наші тачки таки спричиняють аварію. По дотичній, але машину таки різко веде в сторону і клята подушка безпеки вистрибує прямо мені в обличчя. 

Відчуваю, як щось дряпає щоку, але витискаю газ. Я маю хоча б утримати друге місце. 

Момент втратився тоді, коли я зрозумів, що перегони закінчились. Я знову був другий. 

Коли я вийшов з машини, дівчина, грід-гьорл, почепила мені на шию медальку срібного кольору і поцілувала в щоку:

— Вітаю, Ніку! Ой, що це в тебе? — вона вказала на поріз на моєму обличчі. — Давай я оброблю і заліплю пластирем! 

Я поглянув на час. Треба було їхати додому, бо мала могла влаштувати Вікторії не дуже солодке життя. Я підозрював, що так може бути. Можливо, я міг би впоратись і без помічниці, але от без няньки працювати практично неможливо. Треба зробити їй комфортні умови. 

— Ні, я поспішаю додому, — я усміхнувся. — Побачимось за тиждень, Кет. 

Тут у нас всіх були "прізвиська", це було зручно для того, щоб залишатись інкогніто. Хоча деякі, як Яр, мали і імʼя, і прізвисько…

*** 

Я прийшов додому близько дванадцятої, машина була подряпана, ще й подушка вискочила. Треба буде щоб завтра охоронець повіз її до СТО. 

Коли пройшов вітальнею, то помітив, що на кухні горить світло. Значить, Вікторія ще не спала. 

Я зайшов до кухні і побачив, що Вікторія в короткому рожевому халатику заварює чай. 

Вона виглядала дуже навіть спокусливо. Але ні, мені не варто на неї дивитися, бо хто тоді буде сидіти з малою?

 — Добрий вечір, — привіталась вона. — Зробити вам теж чаю?

— Добрий, давай, — кивнув я і сів за стіл. Голова ще трохи боліла від того удару подушкою безпеки. Але я знав, що коли посплю, все пройде. Так вже бувало.

Вікторія наповнила ще одну чашку, а потім поглянула на мене:

 — Ви травмувалися? Треба промити антисептиком, щоб не було запалення. 

— На мені все як на собаці заживає, — я знизав плечима. — Ну, антисептик десь був, певно, в аптечці у вбиральні. Але йти лінь.

 — Зараз я принесу, — сказала вона й вийшла з кухні. За хвилину повернулась, тримаючи баночку хлоргексидину і марлевий тампон.  Потім налила трохи антисептика на марлю і простягнула мені. — Прикладіть до рани і трохи потримайте. Ось ще є мазь для кращого загоєння. 

Від неї дуже смачно пахло. Я аж слину сковтнув. Щось таке квіткове, але не надто слащаве. Дуже смачне. 

— Може, зробиш сама? — я зазирнув їй в очі, вона була дуже близько, майже інтимно близько. — Я в цьому не профі. 

 — Так, авжеж, — Вікторія підійшла прямо впритул до мене і заходилася обробляти поріз антисептиком. — Щипати не повинно, — казала вона при цьому. 

— Трохи щипає, — поскажрився я, просто тому що хотілось подивитись, що вона буде робити, якщо я це скажу.  — Може, подуєш?

 — Ну ви ж не дитина? — вона скептично поглянула на мене.

— Не дитина, — тільки й кивнув. Здається, серце почало битись частіше. — І ніби вже казав звертатись "на ти". 

Вона видавила з тюбика мазь і легенько кінчиками пальців нанесла навколо ранки. 

— Ніяких "ти", має бути субординація, — сказала, як відрізала. — Все, скоро заживе. До весілля точно! 

— Дякую, — я облизнув губи. — Одружуватись не збираюсь.

В цю мить мій телефон, який я якраз поклав на стіл, сповістив про нове повідомлення:

"Шефе, трапилось те, чого ми боялися…"

Я напружився, розблокував екран і написав відповідь одному з моїх менеджерів мережі:

"Давай конкретніше. Що з Ендрю? Ми ж вже мали витягнути сьогодні його з того будинку!"

За своїх людей я був готовий вбити. Особливо за хлопців і дівчат, які були в тилу ворога. А ворогами для мене були всі. Абсолютно всі. Бо хто не друг, той ворог, а друзів у мене не було. Яр і Ден не рахувались, вони і не знали, хто я насправді.