8 (4)

– Ніколя! – гукнула я його. – Хто б міг подумати, що некроманти цікавляться живими квітами! Як на мене, ви більше по кісточках маєте виступати.

Він стрімко озирнувся і розплився в усмішці.

– Ельвіро, яка приємна зустріч. Я так розумію, ти отримала від мене квіти! Сподобались? Я обирав найкращі лілії.

– Отримала, – похмуро промовила я. – І прийшла сюди сказати, що, хоч вони і дуже гарні, це було трохи недоречно.

– Чому ж? – некромант всміхнувся. – Вони красиві. І я спеціально підбирав такий подарунок, щоб ти знала, що це не від дракона.

– Мгхм. Тобто, ти був в курсі, що від лілій Кіранові стане погано.

– Всі про це знають. Дракони надто ніжні, – Ніколя скривився. – Якщо чесно, не розумію, чому всі настільки захоплені ними. На мою думку, лускатих дуже переоцінюють… Треба трохи розвивати естетичний смак, розширювати горизонти, аби обирати менш передбачувані варіанти.

– Наприклад, тебе?

– Варіант! Хіба кілька годин зі мною не кращі за вічність з драконом? Хоча, звісно, дракони теж не пропонують вічність. Коли ти вже тут, можливо, сьогодні ввечері сходимо до міста? Там будуть танці. Після них ми могли б разом подивитись на зорі… Некроманти завжди знають, де знайти місце, щоб побути наодинці!

Я примружилась, відчуваючи, як в грудях поступово закипає лють.

Кавалери, що надто нав’язуються і вважають себе подарунком долі, були у мене завжди. Зазвичай їх цікавило тільки одне: коротка інтрижка, одна-дві ночі.

Я думала, що не варта більшого. Дівчисько з притулку… Це як голодний пес, що підбирає кожну кістку, що йому кинуть.

Згодом, трішки подорослішавши, я зрозуміла, що деякі подачки – смертоносні. Я не потребувала чоловічої уваги, вирішила відсікти всіх зайвих прихильників, відігнати їх від себе. Однак вони не поспішали зникати. Лізли, наполягали на моїй взаємності.

Ніколя, здається, був з таких.

– Я не піду з тобою на танці, – відрізала я, відчуваючи, як починаю закипати. – І твої знаки уваги, що шкодять моєму… Нареченому, цілком недоречні. Якщо ти не в курсі, я заручена.

– Серйозно?

– Звісно, серйозно. З Кіраном.

– Дракони завжди чекають на істинних. Я думаю, що він намагався притримати в цьому світі зручну для нього помічницю, тому і втрутився в хід ЄПІ, – знизав плечима хлопець. – Бо абсолютно очевидно, що такий, як він, ніколи не одружиться з такою, як ти.

Мені теж це було очевидно. От тільки чути це з вуст хлопця, що нібито до мене залицявся, виявилось особливо неприємно.

Різонуло, як по живому. А я думала, що давно навчилась плювати на чужу думку. Виявляється, все ще ні…

– Як цікаво, – гмикнула я. – Чудові звинувачення. А ти, значить, достатньо низько опускаєшся для такої, як я?

– О, я не те мав на увазі. Я лише хотів сказати, що дракони…

Ще одне слово, і він вже нічого не хотітиме, бо я проріджу йому зуби. Такі чоловіки на краще не заслуговують.

– Не смій більше ніколи нічого мені надсилати, Ніколя, – відрізала я. – Мені неприємна твоя увага, і я не хочу мати з тобою нічого спільного.

– Що, влаштовують лише дракони? – роздратовано спитав молодий некромант. – І нічого меншого за них?

– Саме так.

– Кляті сноби, – презирливо скривився він. – Вам, дівчатам, завжди потрібно одне й те саме, і тільки!

Я розвернулась, щоб піти геть, але Ніколя вчепився в мій лікоть, не даючи піти геть. Пальці стискали до болю, міцно-міцно. Я сіпнулась, аби вирватись, але земля раптом пішла з-під ніг. Мене занудило, запершіло в горлі, почали горіти очі.

– Пусти, – я прошипіла, намагаючись відштовхнути його. – Негайно мене відпусти, ти, придурку.

– А то що? Покличеш дракона? То він не поткнеться в цю оранжерею ніколи, – некромант смикнув мене на себе і міцно обхопив руками.

– Я сама тебе порву, – прошипіла я. – Паскуда. Мені для цього ніякий дракон не знадобиться, ти, гаде некромантський…

Але сказати було мало, треба ще зробити. Я стиснула пальці в кулак, відчайдушно бажаючи вдарити його якомога сильніше. Однак тіло перестало слухатися. Ніколя не просто був міцнішим, він вмудрився чимось мене отруїти, аби отримати бажане.

Я відчула, що падаю. Зрозуміла, що дивлюсь в стелю і чую сміх.

– Дракон сюди не прийде, – люто шипів Ніколя, – не треба було його ідеалізувати. Дістали зі своїми клятими драконами. Все життя… Я не другий сорт, чуєш, не другий сорт?

Який там другий сорт! Покидьок, от він хто! Але для того, щоб це сказати і чинити опір, я мала як мінімум не втратити свідомість. Тому я боролась.

Питання тільки, чи був у мене взагалі шанс перемогти.