8 (3)

Я спохмурніла, не чекаючи на таку реакцію. Кіран дивився на лілії, мов на класового ворога. І в очах з’явилась знайома драконяча ненависть.

– Щось не так?

– А… А… Апчхи! – озвався Кіран. – Пчхи! Пчхи! – він прикрив ніс долонею і позадкував, а коли я зробила крок слідом, витягнув руку, не дозволяючи наблизитись. – Дракони ненавидять лілії, а це найалергенніший сорт!

– Ой!

Так, це точно подарував не Кіран, не притягнув би він мені квіти, на які сам має алергію. І не обурювався б тоді так гучно. Але зараз – не до розв’язання загадок, я кинулась геть, до коридору, винесла корзинку з лабораторії і викинула її прямісінько в коридор. От зараза!

Швиденько помивши руки, аби змити з них пилок, який вже і мені, якщо чесно, очі виїдати почав, я повернулась до Кірана.

– Пробач! Я не знала.

Він вже не чхав, проте ніс мого начальника почервонів, і він кілька разів виразно шморгнув ним, намагаючись стримати потік води.

– Все гаразд, – пробурмотів Кіран. – Я на тебе не серджуся. Можливо, відреагував занадто різко, пробач, не хотів тебе лякати.

– Думаю, ти мав на це повне право, – нервово захихотіла я. – Бо я ж мало не вирішила тебе отруїти…

– Ну все не настільки погано! – запротестував дракон.

– Точно?

– Гаразд, це правда було жахливо, – Кіран важко зітхнув. – Непередбачувано жахливо. Я й подумати не міг, наскільки. Зазвичай я просто старанно уникаю лілій. Треба було сказати тобі одразу. А тепер образив тебе…

– З чого ти взяв?

– Ну ти ж старалась, десь їх шукала, принесла, а тепер виявляється, що я не здатен перенести цей сморід… Тобто запах. Я хотів сказати, запах.

Насправді, навіть для мого ельфійського носа аромат у лілій був засильний, і я знала, що, нехай не так швидко, теж почала б чхати. Але мені в голову не прийшло викинути лілії одразу, бо я не хотіла б образити самого Кірана.

– Це не я принесла квіти. Вони вже чекали у лабораторії. Власне, я прийшла з ними до тебе, бо вирішила, що це ти подарував.

– Ох. Я дурень. Я ніколи не дарував тобі квітів. Треба виправитися…

– Кіране, не треба.

– У мене не на все є алергія. Чесно! Як тобі гортензії?

– Гарні, але, повір, мені більше заходять м’ясні, сирні і тістечкові букети. Кіране, я не прихильниця зрізаних квітів. Просто… Більше дарувати мені квіти було нікому, от я і подумала на тебе. Дурна, сам собою, треба було розуміти, що ти не…

– Якби я трохи думав своєю порожньою драконячою головою, то вже давно приніс би тобі сотні квітів! То я дурбецало…

– Кіране!

– Серйозно! А що, як не квіти, тобі подарувати?

– Стейк, – фиркнула я. – Тільки не розумію, якщо не ти, то хто ж їх приніс. Прямісінько у лабораторію! Вона ж захищена…

– Останнім часом ми приносили багато сторонніх предметів. Теоретично, хтось з їх власників міг би провести магічний обмін і замість чогось, що уже лежало, перекинути квіти.

– Ого. Небезпечно.

– Здебільшого ні, тому що істинно небезпечні предмети мають доволі сильну енергетику, і так просто заміну не проведеш. Але якщо це були квіти, ще й з добрими намірами – бо подарунок тобі, і тобі він не мав завдати шкоди, а я вже так, збоку, – то воно і пропустило… Я розберуся, обіцяю. Хто б це не був, – в очах Кірана промайнуло роздратування.

Я б заспокоїла його, але на Кірана знов напала алергія, і дракон, вибачившись, побіг до ванної, приводити себе до ладу. Я ж пішла до лабораторії, ввімкнула кондиціонер, аби провітрити все і витягнути залишки алергену, визирнула до коридору і замислилась. Речі у нас були здебільшого від некромантів, Ольєр приносив. Де Роан прислав лілії? Навряд, він ж не дурненька потраплянка. Це зробив хтось інший. Ніколя? Нащо?

Мене він не цікавить, а його, здається, не цікавить моя відмова.

Вирішивши пересвідчитися у тому, що це справді хлопець, на якого я подумала, я вирушила до оранжереї. Уже зі входу неприємний запах вдарив мені в ніс. Тут квітів було набагато більше, і від них просто забивало дух. І просто біля грядки з ліліями крутився Ніколя, щось намуркуючи собі під ніс. Що ж, здається, злочинця я таки знайшла.

І зараз я йому покажу, де раки зимують!