7 (5)

Драконяча частина в мені буквально вибухнула обуренням. Гостре бажання накинутися на цього клятого некромантського учня посилювалось щосекунди, доки не дійшло до того, що шкіра почала вкриватися лускою. Я смикнув на себе двері і побачив Ніколя, що стояв прямо посеред лабораторії, тримаючи в руках коробку з купою провідників та маленьким артефактом. Він навіть не помітив моє повернення до лабораторії, бо був надто зацікавлений розмовою з Ельвірою.

– Між іншим, – говорив він, – побачення з некромантом може бути неймовірно романтичним. Жодних зайвих людей…

– Тільки скелети замість офіціантів? – пожартувала Ельвіра.

– Це тільки звучить так погано, – він підійшов до дівчини ближче. – Між іншим, некроманти набагато безпечніші за драконів…

– Не думаю, що мій дракон чимось небезпечний. І він мій наречений, тож раджу лишити цю коробку і забиратися геть, – фиркнула дівчина.

– О, заручини… Скільки заручин руйнувалось через те, що дракони втрачали контроль над собою… Ти ж потраплянка. Ти поки не знаєш, наскільки вони небезпечні. Інша справа ми…

– Так, інша справа юнак, який зараз може позбутись своєї голови, – похмуро промовив я, не стримавшись. – Вам не розповідав ваш наставник, хлопче, чим може закінчитись спроба залицятися до драконячої нареченої?

Ніколя стрімко озирнувся і розплився у привітній усмішці.

– Здрастуйте.

– Ага. День добрий.

– Ми просто розмовляли, – запевнив мене некромант. – Так, теоретично. Ельвіра підтвердить, чи не так, Ельвіро?

– Підтверджу, бо нічого, окрім простої розмови цьому юнакові не світить, – кивнула Еля, відбираючи у нього коробку. – Дякую, що приніс, а тепер, будь ласка, прикинь це приміщення, бо тут дуже тісно.

– Та як на мене, простора лабораторія…

– Це поки що, – погрозливо промовив я, – а зараз тут стане дуже тісно для всіх, крім одного дракона.

Нарешті Ніколя втямив, що у нього будуть серйозні проблеми, якщо він негайно не забереться геть. Юнак спробував щось промекати – вельми невдало, – стосовно того, що зазирне пізніше, і вибіг геть. Еля закотила очі, а я спіймав себе на думці, що міг його навіть спалити. Але ж… Ельвіра моя наречена, але тільки фіктивно. Я не мав права так з нею поводитися.

– Пробач, – промурмотів я, коли переконався, що Ніколя не лишилось і сліду, і запустив магічне кондиціонування, аби запах, що так мене дратував, вимело геть. – Я знаю, що не маю права втручатись в твоє особисте життя, але ми ж наречені, бодай для Мелані, а ні один нормальний дракон не терпітиме стороннього чоловіка на своїй території! Тим паче, такого смердючого…

– Ти відчуваєш запах його магії? Бо мені наче не смердить, може, це некромантія так, – почухала потилицю Ельвіра. – І я не хотіла з ним спілкуватися, якщо що. Мені не було приємно.

Можливо, вона і збрехала, але мені ці слова були як мед на душу.

– Не некромантія, на Ольєра нема такої реакції, просто цей Ніколя мене дратує, – буркнув я. – Нічого не можу з собою зробити. Паскудна істота.

– Може, це ти просто ревнуєш? – захихотіла Еля.

– Я знаю, що я не маю права!

Але це геть не означало, що я не ревную.

…Не знаю, що подумала про мою нестриманість дівчина, але вона поклала ящик з пристроями, переданими Ольєром для подальших досліджень, і підійшла до мене впритул.

– Кіране, я не збираюсь тобі зраджувати. Я розумію, що ти дуже багато чим ризикнув заради мене, щоб мене не викинули геть.

– Я не звинувачую тебе, існує більш приємна компанія, ніж злючий дракон, якого тягне відкусити голову усіляким…

– Кіране.

– М?

– Він мені не подобається. Мені дехто інший подобається.

– Я постараюсь стриматись і його не вкусити.

– Ага. Не кусай себе, – підморгнула мені Ельвіра. – В жодному разі.

– Себе?

Це чулось так, ніби їй подобався я. Але ж це неможливо. Вона ставиться до мене, як до колеги… Або ні. Можливо, у мене є шанси підкорити цю прекрасну дівчину? Завоювати її серце, попри те, що я щось дике, дивне і лускате?

Ельвіра обережно погладила мене по лусці, що виступила на лобі, і я відчув, як повільно стихає гнів, що гримів до цього в тілі. Дихати стало легше. Я заспокоївся. Нарешті бажання перекинутися і на когось налетіти зникло, натомість я міцно обійняв Ельвіру і зарився носом у її рожево-золоте волосся. Вона теж розслабилась, притулилась до мого плеча.

– Якби я підходила тобі краще… Я була б рада бути з таким драконом, як ти, – прошепотіла вона.

– Ти підходиш мені ідеально, – прошепотів я у відповідь.

– Ой… Не кажи так. Це брехня.

Я вперше подумав, що, можливо, Ельвіра теж себе недооцінює, як і я. Треба постаратись зробити для неї щось приємне, аби переконати в тому, наскільки вона важлива і цінна для мене. Можливо, це допоможе.

Я докладу всіх зусиль, аби їй було добре, зі мною чи без мене.