7 (3)

…Коли Ельвіра повернулась з потрібними матеріалами, Ольєр вже пішов. Дівчина озирнулась і поцікавилась:

– Де Роан просто повернувся до себе, чи він – ота хмарка пилу?

– Просто повернувся. Я не палю людей, – Ельвіра просто жартувала, але я все одно не втримався від гострішої відповіді, – і чому ти взагалі вважаєш, що я на таке здатен?

– Гм-м-м, – вона примружилась, – дай-но подумати. Тому що ти велика вогнедишна істота?

– Зазвичай жінкам подобаються дракони, – пробурчав я, не здатний перевести все в жарт, хоча, напевне, варто було б.

Ельвіра розсміялась.

– Та я ж нічого не маю проти. Мені теж подобаються дракони, особливо один конкретний, – дівчина виразно підморгнула мені. – Я просто не хочу, щоб сюди потім примчав ректор і шукав голову некромантів. Або голову некроманта…

– Елю!

– Гарна гра слів!

Я не втримався і розсміявся. Справді гарна.

– Не переживай, якщо комусь і загрожує небезпека, то не Ольєрові, а його учню. Якщо він коло тебе крутитиметься, то я точно ним поснідаю.

– Оу, він заслужив на екскурсію драконячим шлунком? Чим він платитиме за таку радість?

– Частинами. Своїми частинами.

Еля розреготалась, але швиденько прикрила рот долонею. Я сумно зітхнув. Чому вона не давала мені насолоджуватись її надзвичайним сміхом? Таким приємним… Просто мед для моїх вух. Але Еля постійно намагалась стриматися, ніби вважала це непристойним. Або не довіряла мені настільки, щоб розслабитися і відпустити себе, позбутись дурних внутрішніх рамок. Я не зважився спитати прямо, бо переживав, що вона тоді зовсім перестане йти на контакт – надто дорога ціна відвертості.

Спочатку вона взагалі підозрювала мене у всьому, в чому завгодно, тож зараз у нас прогрес, і я відчайдушно намагався нічого не зіпсувати.

– Елю, – поцікавився я, – а ти не знаєш, Люціус Альварінн-Берк часом не навідувався до нашої академії? Десь останнім часом? Якби була змога з ним поговорити…

– Здається, він саме мав бути, – гмикнула Еля. – Якщо що, спитай Чезаре. Вони ж варлоки одного й того ж бога, напевне, можуть легко контактувати між собою.

Я кивнув. Люціус колись навчався в академії в статусі звичайного студента, але це лише маскування. Насправді він мав понад п’ять сотень років досвіду у варлоцтві, і між світами про цього чоловіка ходили б легенди, якби він не намагався маскувати свої таланти.

Ми не були надто близько знайомі, але, почувши від Чезаре трохи про те, що винаходив Люціус, я подумки називав його своїм героєм. Одні тільки функціональні протези чого варті! А залізні дракони! Якщо хтось і може дати мені нормальну пораду стосовно артефактів, то лише цей чоловік.

– Сходиш зі мною? – поцікавився я у Ельвіри, – чи залишишся?

– Я вже достатньо набігалась, аж у боці коле, – похитала головою вона, – тож вибач, але у вежу крилатих я пішки не піду, а Чезаре ніби був там.

– Гаразд.

Я заборонив собі думати, що Ельвіра не хотіла скласти мені компанію, бо образилась на мою драконячу поведінку чи на те, що я відправив її по матеріали, якими скористався не одразу. Замість того, щоб накручувати власну нервову систему, я вирушив накручувати кола сходами, підіймаючись нагору, до вежі крилатих. Взагалі-то треба було б вийти на вулицю, перекинутись туди і просто долетіти, але у мене в голові досі гуділо бажання щось відкусити Ніколя.

Не хотів я випадково збитися з маршруту і вирушити здійснювати цю егоїстичну драконячу мрію.

…Моє терпіння було винагороджене. Уже майже діставшись до останнього поверху, я почув знайоме плескання шкірястих крил. Такі належали тільки одному чоловікові. А якщо Сварт тут, то і Люціус теж має бути.

– Сварте! Генерал Альварінн-Берк на місці? – гукнув я його здалеку, перш ніж чоловік встиг відлетіти?

Цей маг-медик навідувався до нас періодично, як і його друг. Зазвичай вони прибували вдвох.

– О, Кіране, – Сварт озирнувся. – Привіт. Так, Люц в себе в кабінеті. Ми, власте, до Стефанії, але Люц мав ще дещо подивитись…

– Він знайде для мене хвилинку? Хочу порадитися стосовно одного артефакту, – пояснив я, – думаю, краще за нього ніхто не впорається…

– Це правда, – рішуче кивнув Сварт, – Люц – геній, – завжди, коли він згадував за Люціуса, Сварт щасливо, сонцесяйно усміхався. – Так, він ніби був не надто зайнятий, заходь до кабінету. А я до Стефанії.

Чоловік вистрибнув у вікно і розправив шкірясті крила, відлітаючи, а я рушив до Люціуса. Постукав у двері, почув від нього «заходьте», зазирнув всередину.

– Добрий день, – привітався я з магом. – Можна? Потрібна порада стосовно артефакту, – Люціус кивнув, і я прослизнув досередини. – Люціусе, ти робив колись перетворювач некромантської енергії? І звичайної у некромантську?

Люціус стрімко спохмурнів, і я зрозумів, що так, робив, і це був не надто приємний досвід роботи.