7 (1)

Кіран

Коли я був зовсім юним драконом, який ще не вмів обертатися, я часто дивувався, чому інші говорять про якісь неконтрольовані приступи гніву. У мене з самоконтролем і поведінкою було абсолютно нормально, жодного бажання нападати на невинних людей і кусатися. Іноді я, звісно, міг погарчати зайвий раз, але нічого критичного.

Подорослішавши і перекинувшись, я теж не одразу втямив, що не так. Мої ровесники зустрічались з дівчатами, морочили голови красуням-ельфійкам, обурювались, коли ті обирали когось іншого, сперечались з наставниками… Дракони – рідкісна раса, тож я знав всього трьох своїх однолітків, і всі вони вибухали просто за клацанням пальців.

Я продовжував бути поміркованим, спокійним здоровенним вогнедишним одороблом. Навіть коли переріс за розміром двох інших хлопців – це у драконів дуже важливо, між іншим, – навчився літати швидше за інших і жартома у бою вмудрився переграти батька і притиснути його лапами до землі. Важлива частина дорослішання і тренувань!

І то ж треба було дорости до статусу досвідченого винахідника, щоб виявити, що я вибухаю, якщо у мене щось не виходить з пристроєм… І якщо якась паскуда сміє наближатися до моєї істинної пари.

Коли Ельвіра повернулась з де Роаном, я миттю відчув цей чужий запах. Кісточки пальців вкрилися лускою, нігті витягнулися і загострилися, перетворюючись на лезоподібні кігті.

– Де це ти так довго була, Ельвіро? – похмуро поцікавився я, ховаючи руки за спиною, щоб вона не помітила сліди мого зриву.

– Шукала лорда де Роана, – вона кивнула на Ольєра. – Проходьте, будь ласка. Кіране, моя допомога потрібна?

Запах став сильнішим, бо Ельвіра зробила крок до мене. Я мало не перетворився на клубок полум’я та луски, аби не наробити дурниць, вкусив себе за щоку. Різкий біль і присмак крові на язиці трошки освіжив мене, повернув до тями, але я добре знав, що ефект триватиме недовго.

Треба щось з собою робити, і то терміново.

– Ні, Ельвіро, – відказав я якомога спокійнішим тоном, – поки що можеш відпочивати. Якщо щось знадобиться, я обов’язково тебе покличу.

– Добре, – вона знизала плечима. – Але…

– Було б гарно, якби ти принесла мені з лабораторії матеріал для побудови стійких магічних арок, – вигадав я швиденько ще одне завдання, аби Ельвіра не подумала, що щось не так. – Але для цього треба йти до майстра Менделла. Сходиш?

– Звісно. Зараз повернусь, – Еля підозріло зиркнула на мене, напевне, таки помітивши, що я напружений, але не стала задавати питань, пішла, обережно прикривши за собою двері. Я супроводив її втомленим поглядом і нарешті видихнув з полегшенням. Попустило.

– Все гаразд? – уточнив Ольєр, ледь помітно усміхаючись. – У вас, лорде Кіране, мало пара через вуха не йде.

– Не треба цього насмішкуватого «ви», – буркнув я.

– Я не проти формального звертання. То що трапилось?

– Ким від Ельвіри пахне?

– Пахне?..

– Якимось чоловіком, який до неї ліз. Ким? Не вами… Не тобою, – виправився я, намагаючись не дивитись на некроманта.

– В сен… А! – Ольєр нарешті здогадався. – Ну звісно. Істинна. Драконячі ревнощі – неприємна штука, важко мати з ними справу.

Я густо зашарівся.

– Не можу сказати, що мені приємно це відчувати, – процідив крізь зуби, – але дракони не надто владні над своїми фізичними реакціями. Тому про нас ходить чимало чуток, і в кожній другій книзі про нашу расу ми когось викрадаємо, примушуємо до контакту і всяке таке. Але я нормальний дракон. Тобто, дракон я, може, й ненормальний, але я поводжусь, як людина зі здоровим глуздом і адекватними рамками. Я спокійний. Майже флегматичний!

– Я бачив кігті.

– Гаразд, не дуже флегматичний. Просто іноді кров кипить надто сильно, і мені рве дах. Я не завжди встигаю себе спинити. Але я докладаю всіх можливих зусиль, аби не зробити нічого зайвого і не зашкодити нікому. Мені майже вдається… Зазвичай. Це не так просто, як мені б хотілось.

Ольєр співчутливо зиркнув на мене, а тоді обережно поплескав долонею по плечу.

– У мене теж бувають проблеми з самоконтролем, хоча моя магія холоднюча, як могила, – сказав він. – Від Ельвіри, очевидно, пахне Ніколя.

– Це?..

– Мій учень. Він фліртує з усім, що рухається, а що стоїть – те він рухає і теж фліртує, – де Роан закотив очі. – Абсолютно нестерпний юнак, і я б з задоволенням викинув його геть, але, на жаль, не можу. Мені його нав’язали. Ректорський племінничок чи що. Я не впевнений.

– Сподіваюсь ніколи з ним не зустрітись.

– А я б не відмовився, – мрійливо промовив Ольєр, – драконам багато чого можна, ти б його з’їв, тобі б нічого не було, а у мене мінус одна проблема.

– Я не тварина, – пробурчав я.

– Іноді, аби в світі панувала справедливість, навіть найрозумнішим з нас потрібно перетворюватись на тварин… То що там за проблема, через яку мене покликали? Розповідай.