6 (4)

Можливо, Ніколя вважав, що поводиться дуже звабливо, але, коли він вклав свої лапи мені на талію, єдине, чого я справді хотіла – вдарити чимдужче по причинному місцю, аби більше не було бажання лізти до того, до кого не просять. Від нього так помітно тягнуло некромантською енергією, що мене аж трохи почало нудити.

– Ніколя, – я спіймала його за зап’ясток, відштовхнула від себе подалі і осудливо зиркнула на нього, – це щойно було неймовірно недоречно.

– Чому?

– Я не дозволяла себе торкатися.

– Для цього треба дозвіл?

– Ті, хто не просить дозволу, отримують по я… По ребрах. Дуже боляче. Такий штурхан, що їм і не снилося.

– В такому випадку, мені не лишається нічого іншого, окрім як вмовити прекрасну леді дозволити мені торкатися її.

– Я прийшла до Ольєра де Роана.

– Я привабливіший.

Насправді ні. Не те щоб я дуже уважно розглядала Ольєра, коли ми з ним перетиналися в академії, але він – доволі симпатичний чоловік. Не настільки, як Кіран, бо мій Кіран – то в принципі ідеал, але там є на що подивитися.

На Ніколя я б воліла дивитись хіба що в комедії, і він би грав того самого «мачо», якого всі посилають куди подалі.

В поганому жахастику він був би тим, хто вижив.

Себто, найстереотипнішим і доволі неприємним персонажем.

– Як я можу переконати прекрасну леді у тому, що я підійду їй краще за мого старого вчителя?

– Де Роан не старий.

– Та йому купа років.

– І мене не цікавить його вік.

– Некромант, що розвалюється – не найкраща компанія. Інша річ – квітучий рудан, привабливий красень, який…

– Ніколя! – в саму незручну для юнака мить почувся з глибин лабораторії голос де Роана. – Ти ж пішов по інгредієнти! Де ти лазиш? Сказав би, що тільки за смертю посилати треба, але ж це твоя спеціалізація, а ти навіть з нею не впораєшся!

З-за важкої портьєри, що розділяла підвал на зони, вийшов де Роан. Помітивши, що Ніколя мало не прилипнув до мене, він закотив очі.

– Нічому життя не вчить. Хлопче, ти уявляєш собі, як важко знайти скелет дракона? А скільки треба мати сили, аби його піймати? А-ну, швиденько, порахуй по формулі!

– Нащо? – здивувався Ніколя. – Я не збирався підіймати дракона…

– А, тобто, ти вирішив, що з Кіраном навіть не намагатимешся потягатися, так? Бо наш лорд винахідник однозначно захоче зігріти тебе своїм диханням після спроб полізти до його нареченої. І я не допомагатиму. З драконом не впорається ніщо менше за дракона.

– Ми лише мило розмовляли! – вигукнув Ніколя, але було помітно, що перспективи близького контакту з вогняною душею Кірана і його лагідним невинним норовом його поки що не захоплювали. – Учителю!..

– Знаю я, як ти вмієш мило розмовляти. А-ну, трпрусь звідси!

Ніколя щось невдоволено пробуркотів, але справді здався, вирішив, що сперечатись з наставником – собі дорожче. Я провела його невдоволеним поглядом, а тоді спробувала надати обличчю максимально байдужого виразу.

– Лорде де Роан, – я схилила голову. Опускатись в реверансі було б геть недоречно.

– Кажіть, чого прийшли, Ельвіро. Не варто цих демонстрацій взаємної ввічливості, я терпіти їх не можу, – відмахнувся Ольєр.

Що ж, маленький плюсик некроманту. Я теж не розуміла всього довколишнього церемоніалу. Зате королева Мелані, моя заміна в цьому світі, етикет дуже поважала і хотіла, щоб всі його дотримувалися.

Використовувала, як зброю.

– Ми з Кіраном займаємось зараз одним специфічним артефактом на вимогу ректора. Щось для магічних акредитацій, здається. У Кірана є питання стосовно деяких нюансів застосування некромантської сили, і він хотів би порадитись, – чесно сказала я. – Тому, якщо ви можете… Ходімо зі мною?

– Горнбім щось замовляє?.. – здивувався де Роан. – Гм. Ще й для акредитацій…

– Я не знаю деталей. Але Кіран знає. Якщо підете зі мною, можете самотужки в нього поцікавитися.

– Це щойно було вельми підступно, – некромант розвеселився. – Добре, ходімо. Ведіть.

Я швидко закрокувала вперед. Сподіваюсь, за той короткий відрізок часу, що мене не було, Кіран не розізлився знову і не встиг перетворитись на дракона. А то ймовірність отримання страви «смажений некромант» невпинно зростає, а Ольєр наче непоганий, шкода, якщо потрапить під гарячу пащу…

Але ні. Кіран – стриманий спокійний дракон. Це я – його не надто достойна помічниця. Так що все з некромантом буде добре, і з його учнем теж, бо Кіран ніколи мене не ревнуватиме. Наші стосунки просто фіктивні, без потреби мій рівень – Ніколя, і це в кращому випадку.

Я всміхнулась сама собі і здивувалась, нащо це роблю. Напевне, аби себе ж і переконати, що мені геть не боляче. Навіть якщо насправді це взагалі не так.