6 (3)

– Без тебе у мене б на ідеї не було натхнення, – провуркотів Кіран. – Крім того, Ельвіро, ти ще й даєш дуже розумні поради і бачиш енергетичні нитки.

– Так, але у мене нема ні знань, ні вмінь, щоб цю суперсилу застосовувати. Тож я така собі геройка, як бачиш.

– Мені все подобається.

– Давай, тестуй пристрій, – захихотівши, перервала я його вуркотіння. – Цікаво ж, чи воно запуститься.

Кіран закивав і активував зону прийняття магічного сигналу.

– Над універсалізацією вхідного потоку теж треба буде подумати, – прокоментував він, струшуючи з пальців дрібні магічні іскорки, – і ми займемось цим, напевне, пізніше. Але спочатку поглянемо, як воно працює з базовими наборами енергій і чи може конвертувати це все в одну.

Спочатку все йшло добре. Краплинка за краплинкою, сила пробігала по тонких нитках перетворювачів і змінювала свої властивості. Однак на п’ятому каналі все заіскрило і погасло.

– Безодня… Що це було? – Кіран похмуро подивився на перетворювач. – А… Ну, зовсім не дивно. Щоб некромантія та й не капризувала. Доведеться викидати її зі списку… Глянь-но в специфікації, яку я від ректора притягнув, як з пріоритетністю некромантії, можемо поки що працювати без неї?

Я неохоче полишила в спокої волосся дракона, збігала за папірцями і повернулась – з текою і невтішними новинами.

– Боюсь, порадувати тебе я не зможу. Некромантська енергія тут має другий пріоритет за комплексним показником корисності.

– Він що, свою акредитацію некромантією підтверджувати хоче? – пробурчав Кіран. – Ну, і що робити?

– Відкласти і подивитись потім?

– Чим швидше я це зроблю, тим швидше повернусь до справді нагальних питань, – зітхнув він. – Але я мало знаю про некромантію.

Я навіть не одразу повірила його словам.

– Ти? Мало знаєш?

– А ти вважаєш, що я розбираюсь у будь-якій магічній силі? – зітхнув Кіран. – Дракони не надто вправні в некромантії. Наш рід не вміє підіймати мертве. Для нас це протиприродна процедура, та й взагалі…

– Тоді звернись до того, хто в цьому розбирається.

– До де Роана? – Кіран замислився. – Думаєш, він погодиться?

– Ну, ми можемо спробувати.

– Ми не друзі…

– Хочеш, я піду його покличу?

Кіран кивнув. Він не любив покидати прилади, поки з ними не закінчив, крім того, як я зрозуміла, зустріч з некромантом – це одне, а от відвідати некромантське лігво – зовсім інше. Йому, напевне. Неприємно буде там знаходитись через велику кількість неправильної, мертвої енергії.

Від мене ж нічого не відпаде, якщо я туди зазирну. Я не боялась мертвих, бо добре знала: від живих набагато більше шкоди. У підвалах некромантів мені бувати не доводилось раніше, дарма, що вони розташовувались зовсім поруч, але ж туди бігають студенти, отже, нічого небезпечного точно не відбудеться.

От тільки ці розумні, стримані думки кудись вмить зникли, варто мені було підійти ближче до заповітних дверей у некромантські підвали.

По шкірі побігли мурахи. Від дивного страху все стиснулось всередині. Ніби енергію викачали. Що за дивина…

Навіть на ЄПІ не було настільки дискомфортно. Я ж не дракониця, щоб так на магію реагувати, ну чого це воно!

Може, повернутись за Кіраном?

– Ага, давай, доведи всім, і собі заодно, яка ти безпорадна. Ні користі, ні краси, так, неприваблива декорація в кутку лабораторії, – пробурчала я.

Сварити себе завжди допомагало. Я набралась рішучості і постукала у двері. Цікаво, що там за ними буде? Мені взагалі відчинять? А хто вийде, якийсь живий скелет?

Ніяких скелетів не виявилось, відчинив мені рудокосий юнак з дуже нахабним виразом обличчя. Я б сказала, що він нагадував рудого кота, але ні.

Шарму не вистачало.

І вуса під носом зайві. Це вони котам личать, людям якось не дуже.

– Вітаю, – підкручуючи вуса пальцями, заявив хлопець. – Ви до кого, прекрасна леді?

– Мені потрібен Ольер де Роан, – відказала я. – Це терміново. Він на місці?

– М-м-м, – хлопець простягнув руку, спіймав мене за зап’ясток і притягнув до себе. – Яка прикрість! Ольєра саме немає. Але, кралю, можливо, я буду корисним? Я набагато кращий за Ольєра і набагато уважніший до дівчат, – він підморгнув. – Моє ім’я – Ніколя. Будемо знайомі?