5 (3)

Майже половину шляху до драконячих печер ми мовчали. Лише потім Ельвіра пошепки спитала:

– Ти щось зробив тому артефакту? Чому він так засяяв?

– Він так засяяв, бо ти – це ти, і ти прекрасна, – не втримався я від компліменту. – І справді чудово мені підходиш. Але це тебе ні до чого не зобов’язує, ти ж пам’ятаєш?

– Угу, – кивнула Ельвіра. – Пощастило, що так, інакше вона б не відчепилась. Хоча, мені здається, вона і так не відчепиться.

– Я тебе захищу.

– Ти пам’ятаєш, що нам ще кімнату перевірити треба? Через попередження Ольєра.

– Хіба про це забудеш…

Ми обговорили деталі вже вчора, і я чекав, що двері до кімнати будуть зламані і я миттю помічу сліди чужого вторгнення, але, здається, тим, хто проник в мої печери, стало розуму бодай трішки замаскуватися.

Не змовляючись, ми почали методично все оглядати.

В лабораторії магії було стільки, що ніякі пристрої для підслуховування тут би не витримали, крім того, я навішав достатньо захисних заклинань. А от в спальнях… До Ельвіри гарантовано ніхто не зазирав, павутина, поставлена на двері, вціліла. Зате зайшли до мене. Я стягнув з ліжка постіль, взявся перевіряти подушки, потім порився в книгах.

Ельвіра почала розбирати речі: рушники, книги… Так, треба там поприбирати, особливо в нижніх шухлядках, де у мене артефакторські інструменти, а то там не тільки жучка, а цілу корову сховати можна, і вона загубиться.

Поки дівчина намагалась зрозуміти, чи не додалось чогось у той абсолютний інструментний хаос, я перевіряв килим. Ворс прим’ятий, але тут нічого не клали, його не підіймали, страхувальні закляття на місці… Зате з ними щось явно не так біля ліжка.

Сюди таки лазили.

Зрозуміти б, куди саме.

– Це тут! – вказав я в бік постілі.

– Та ніби нічого, – Ельвіра випросталась. – Ліжко чисте, я не бачу тут ніяких… сторонніх втручань.

Я принюхався. Так, людина справді тут нічого не помітить, але драконяча сутність!.. Так, я зазвичай намагався не впускати сторонніх у свою спальню та в особисті кімнати, аби не задихатися від відчуття чужої присутності. Його ж потім ще й не так просто позбутися, особливо якщо людина тобі неприємна.

Тут я вловлював дух незнайомця, і з кожною секундою він ставав все стійкішим і гидкішим. Ну звісно, бо я починаю сердитися, що на мою територію взагалі посміли вторгнутися. Хто б це не був, він повинен заплатити за скоєне.

Але де? Де ця зараза залишила свої сліди…

– Кіране, – занепокоїлась Ельвіра, – з тобою все гаразд? Ти, здається, зблід. І виглядаєш…

– Агресивним, злючим драконом? – поцікавився я. – Так. Тому що тут хтось був, він лазив по наших речах і кудись засунув артефакти, але ми не можемо їх знайти. Куди б… О. О, точно.

Я випустив кігті та хижо подивився на матрац. Ельвіра рішуче встала на моєму шляху і попередила:

– На цьому ще потім спати треба! Ти собі уявляєш, як важко буде заштопати чохол матраца, продертий драконом? Хіба в цьому є потреба?

Вона права, діяти агресивно ні до чого. Тоді я виставив один-єдиний кіготь, що зблиснув при світлі, гострий та небезпечний. Ельвіра скептично зиркнула на мене, промурмотіла щось стосовно нестриманих драконів та їх манікюру, але до ліжка підпустила.

Я уважно вивчив шви матраца і розпоров їх там, де нитка здалась мені затягнутою найгірше. І справді, неакуратні стібки видавали втручання. Я запустив руку у нутрощі матрацу, промурмотів кілька лайливих слів вперемішку з заклинаннями, і мені в руку нарешті стукнувся артефакт.

– От зараза, – прогарчав я. – Вони запхали в моє ліжко пристрої для стеження, які я ж сам і винаходив! Ти можеш уявити собі таке нахабство?!

– Нащо уявляти, якщо я його й так бачу. Вони активовані? – поцікавилась Ельвіра. – Слухай, може нам варто…

Вона скосила очі на ліжко, а потім пошепки сказала:

– Чи не треба дати їм того, чого вони хочуть, аби відчепилися?

Я уявив собі, яким солодким буде сон, якщо Еля ляже поруч зі мною. Я зможу її обійняти, пригорнути до себе, заритися носом у її світле м’яке волосся і просто відпочивати. Що може бути приємніше? Мря була така солодка, що відштовхнути її від себе подалі ніяк не вдавалось.

Та я все ж взяв гору над емоціями.

– Ні, – рішуче заявив я. – Зараз я піду, продемонструю це ректорові, і нехай він мені пояснить, що це за необгрунтоване стеження. Якщо він хоче підглядати за нами в нашому ліжку, то нехай заявить це прямо, в очі.

– Розлюченому дракону?

– Ага.

– Ну тут радше в зуби, – зітхнула Ельвіра. – І в нього буде шикарна можливість пізнати твій багатий внутрішній світ зсередини.

Я роздратовано кивнув. Зазвичай дракони не займають людей і точно не ковтають їх, але, можливо, ректорові б не завадила маленька подорож до центру дракона.