4 (1)

Ельвіра

Ароматні тістечка, що лежали просто переді мною на таці, змушували божеволіти від голоду. Ми з Кіраном на двох уже впоралися з м’ясом, відбірними медальйонами з телятини, і мені здалось, що я з’їла на один більше, ніж Кіран. Можливо, лише примарилося?

Вміння їсти і не товстішати дісталось мені ще з дитинства, та от біда, не було кому годувати. Я виросла в сирітському притулку і постійно ходила голодна. Виховательки постійно скаржилися на мене, називали ненажерою, намагалися пояснити, чому так не можна.

Але що я можу зробити? Ну хочеться! Живіт аж викручувало від голоду!

Я навчилась тягати з їдальні додаткову порцію жалюгідної жахливої їжі, що там подавали. Несмачно, але бодай почувалась нормально. Звісно, мене частенько ловили, карали, залишали без вечері, та й бити могли, хоча фізичні покарання, звісно, забороняли офіційно.

Мені не пощастило з сиротинцем, або, можливо, з тим, що я не мала власних батьків. Життя нагадувало постійне голодне покарання.

Підліткою, а потім молодою дівчиною я постійно вислуховувала, що забагато їм. Звісно, жодний кавалер не захоче всерйоз пов’язувати своє життя з вічно голодною дурепою з дивним кольором волосся. І взагалі, нащо я його фарбую?

Я, звісно, не фарбувала. Ставши повнолітньою, просто брехала, що так мені подобається більше – і вислуховувала буркотіння, що тоді я маю перестати нити, ніби у мене замало грошей. Таке фарбування дорого коштує!

«Кавалера» я теж собі так і не знайшла. Якісь хлопці були, звісно, і я їх цікавила, як жінка, вони навіть називали мене гарненькою спочатку, доки не переходили до етапу «та ти – шкіра і кістки, а жереш, як бездонна бочка», але ні про що серйозне не йшлося.

І от, я опинилась в новому світі, можу все почати з чистого листа, зустріла чудового прегарного дракона, який покликав мене заміж, нехай і фіктивно. Що я роблю, аби закріпити успіх?

Правильно.

Їм, наче з голодного краю.

– Напевне, я вже достатньо наїлась м’ясом, – спробувала проявити я силу волі, відводячи погляд від неймовірних еклерів, вкритих шоколадом. – І мені не потрібно солодкого.

– Але ж ти хочеш, – заперечив Кіран, підсуваючи тацю до мене. – Хіба ні?

– Їжа в шлунку вляжеться, і голод мине.

Він скептично на мене подивився.

– Ельвіро, я більше в це не повірю.

– Ну не може ж дівчина мого зросту і моєї комплекції стільки жерти! – обурилась я, розуміючи, що образ прекрасної принцеси скласти не вийде. – Ельфійки хіба стільки їдять?

Кіран задумався.

– Напевне, ні, у них менші потреби в їжі, – зронив він. – Але от дракониці, наприклад, їдять, бо їм потрібно більше енергії на перетворення.

– Я не дракониця, Кіране, і ти добре це знаєш. Я дуже зажерлива ельфійка, – сумно зітхнула я, – що ніяк не може напхатися.

Він зміряв мене уважним поглядом, особливо спинившись на животі.

– Ельвіро, ти худорлява. Струнка. Дуже тендітна.

– І дуже багато їм. Може, я латентна дракониця? З рожевою лускою, великими крилами і така, що може корову вмолоти за один раз? – фиркнула я.

Кіран замислено поглянув на мене.

– Це могло б дати відповідь на… Чимало питань. Королева Лінерика так і не розповіла, від кого саме вона зачала доньку. Раптом це був дракон? Самітники, що втратили істинну пару, зрідка зважуються на таке, щоб бодай продовжити рід.

Я фиркнула. Кіран, щоб не образити мене і не назвати ненажерою, уже готовий і дурницю про драконицю підтримати, а далі що буде?

– Не варто, – цілком серйозно попросила я його. – Знаю, що ти хочеш як краще, але не варто мене втішати.

– Та я серйозно…

– Кіране.

– Добре. Мовчу про драконицю. Але я абсолютно точно впевнений, що ти обдарована магією, і що куби міг хтось підмінити.

– Мелані? Вона мене ненавидить.

– Не розумію, чому.

– Кіране, – я дуже виразно глянула на нього.

– Гаразд, розумію, що вона боїться за трон, але ж ти сама їй сказала, що на нього не претендуєш, хіба ні?

Я похмуро зітхнула. На жаль, для багатьох жінок завжди замало було просто почути, що хтось їм не конкурентка. Одна дівчина, яку я вважала своєю подругою, вирішила, що я можу зацікавити її хлопця сильніше, ніж вона. І хоч мене це нітрохи не цікавило, і я не збиралась навіть наближатись до нього, вона не втрималась і таки підставила, ще й так, що я вилетіла з університету, в який так довго намагалась вступити.

– Перейдемо до тренувань? – запропонувала я Кіранові і все-таки схопила тістечко. – Після того, як я це з’їм, – не варто виглядати кращою, ніж я є. Все одно ніхто не стане в це вірити.