3 (1)

Кіран

Повернувшись від Стефанії, ми з Ельвірою більше не могли думати ні про роботу, ні про інші плани. Про святкування здачі ЄПІ теж довелось забути. З’ївши на двох великий пиріг, приготований для нас Люціусом, варлоком Претемного Ліонеля, ми мовчки розійшлися по спальнях.

Сподіваюсь, Ельвіра спала гарно, і все, що трапилось, не вплинуло на неї аж так сильно. Я ж крутився, мов скажений, і через годину здався, встав і пішов шукати в книгах, що саме могли зробити з кубами і як довести, що це була фальсифікація.

У те, що Ельвіра справді витягує магію з повітря, я анітрохи не вірив. Я дракон! І добре знаю, як магія витягується з простору. Працював же з потраплянцями. Еля відчувалась зовсім інакше. В ній всередині пульсувало велетенське магічне джерело.

Я підозрював, що воно могло б поглинати вороже налаштовану енергію, аби убезпечити дівчину, і про це читав також. Могло воно вийти випадково? Чи мені варто звинувачувати комісію?

Ясна річ, не Чезаре. Ми з ним дружили, у Чезаре дружина – потраплянка, і він би ніколи не завдав нікому навмисне шкоди. Тим паче, його намагались відтіснити, не дати права голосу в питанні Ельвіри, явно не тому, що він намагався б відправити її геть, а дуже навіть навпаки.

Залишалися ректор Горнбім і Мелані. З ректором ми не надто ладнали, але він ніби нормально ставився до потраплянців, особливої упередженості я не помічав. А от Мелані…

Звісно, вона ненавиділа Ельвіру. Боялася. Вважала, що може втратити все, якщо Еля заявить свої права – і це таки небезпідставно, бо моя прекрасна помічниця мала на це право, хоч і не хотіла нікому шкодити.

Та Мелані сама не впоралась би з кубами, вона необдарована. Підговорила ректора? Когось іншого? Знати б, кого. Я вирішив, що спробую отримати доступ до кубів та до зали, де проводилось тестування. Потрібно самотужки все перевірити та переконатись, що воно не нашкодило Елі. І взагалі, очей тепер з неї не спускати, бо якщо у дівчини є впливові вороги, то я мушу її від них захистити.

Зайнятий цими думками, я так і не ліг спати. Взявся за винахід, озброївся викруткою, щоб розібрати медичну діагностичну установку, якою обіцяв зайнятися для Стеф і…

– Кіране! Кіране! – я прокинувся від того, що хтось ніжно гладив мене по плечу.

Еля, це її голос. Я розплився у щасливій усмішці, ледь стримуючись, щоб не перетворитись на вуркотливого кота… Гаразд, вуркотливого дракона, який підставляє голову, аби його почухали за вушком і обійняли міцніше.

Дуже складно працювати зі своєю істинною і мовчати про власні почуття.

– Кіране, ти спиш обличчям на поляризаційній пластинці.

– Ой! – я підскочив на місці. – Безодне, та вона ж дорогезна!

Пластинку дістав мені Люціус, притягнув з немагічного світу, попередньо обробивши. Я збирався зробити аналог, але спочатку протестувати пристрій з нею, наситити чарами і перевірити, як вона працюватиме з нашими типами випромінювачів. Пластинка була потрібна для Стефаніїного пристрою.

В світі Стеф він використовувався для діагностики пухлин, але, вислухавши її, я дійшов до висновку, що в нас можна ще й адаптувати під виявлення магічних аномалій, які впливають на структуру організму.

– Ти знов працював цілісіньку ніч, – зітхнула Ельвіра. – Доки я там хропла.

– Ти не хропиш, а мило посопуєш, – миттю заперечив я. – За цим неймовірно приємно спостерігати.

– Кіране, це звучить так, ніби ти справді підглядаєш, як я сплю.

Можливо. Іноді.

– Я ж бачив тебе у капсулі стазисній, коли ти лікувалась.

– А, ну, хіба що так, – вона всміхнулась. – Бо я вже задумалась, чи не живу я з небезпечним сталкером, який так божеволіє від мене, що вирішив покликати заміж.

Я спробував посміхнутися теж. Вийшло не дуже.

Звісно, я зробив пропозицію, щоб захистити Ельвіру, але б дуже навіть не відмовився перетворити фіктивні заручини у реальний шлюб. Шкода, що їй це не потрібно.

– Ну, що ти тут робив? – спитала Еля. – Може, спозаранку я краще зрозумію.

Вона не мала освіти, достатньої для того, щоб бути помічницею винахідника, але гарно відчувала енергетичні потоки, бачила їх краще за мене. Тому ми регулярно обговорювали усі пристрої, а потім Еля пропонувала деякі зміни, якщо бачила, що вони гарно лягатимуть в структуру.

Тож я взявся описувати свою ідею, паралельно підкручуючи деякі деталі і прибираючи інші, перекомпоновуючи майбутню установку. Напевне, міг би так балакати понад годину, якби мене не перервав стук в двері.

Кого там ще принесло?

– Я відчиню, – зітхнула Ельвіра. – Зараз. Сподіваюсь, це не солдати, які прийшли мене арештовувати.

– Пам’ятай, що у мене вогнестійкі двері. Сховайся за ними, я дмухну, і нема ніяких проблем, – абсолютно серйозним тоном пожартував я, не відволікаючись від пристрою.

Ельвіра захихотіла. Вона завжди добре розуміла моє почуття гумору – величезна рідкість, між іншим! Ще одна причина, чому я не дозволю нікому завдати їй шкоди.

Не те щоб там потрібні додаткові причини. Навіть якби Ельвіра ображалась на кожний мій жарт, я б все одно її захищав. Але ж вона ідеальна, ясна річ, такого не могло трапитися.