2 (1)

Ельвіра

Ректорський кабінет нагадував стереотипне драконяче лігво більше, ніж, власне, саме драконяче лігво. Коли я вперше опинилась у Кіранових печерах, то очікувала знайти там гори золота, рубін завбільшки з мій кулак і, можливо, скелет нещасного лицаря, що намагався звільнити принцесу з лап підступного вогняного лорда.

Так, дракони в Кофленді мали особливий статус і користувались надзвичайною повагою, але ж це не означає, що нема дурнів, готових кинути їм виклик!

На ділі Кіран виявився максимально байдужим до золота і привітним до лицарів. Велетенські печери він перетворив на комплекс лабораторій, тож там я знайшла купу різноманітних пристроїв, між іншим, дуже цікавих.

Ректор, вочевидь, вирішив, що світу потрібен баланс, тому золото та прикраси помістив до свого кабінету. Облаштовуючи затишний куточок для спілкування зі студентами, він обзавівся золотим прес-пап’є, інкрустованим чималим смарагдом, золотими ручками, діамантовою підставкою під них та купами різноманітних статуеток на поличках. Звідти ж, з полиць, дивились на мене корінці цінних книг у дорогезних обкладинках. Ректорське крісло було пухнастим, і я боялась поцікавитись, що за тварина на це пішла.

Не те щоб я видатна прихильниця еко-підходу, шуби не мала раніше не тому, що не хотіла, а тому, що це дорого, але ж бодай крісло можна зробити звичайним!

Меблі з червоного дерева та люстра, яка виглядала так, ніби дизайнеру дали всі гроші світу і сказали, що це єдине, на що він може їх витратити, довершували композицію занадто багатого кабінету. І лицар! Звісно, лицар теж був, точніше, обладунки, встановлені в кутку.

Кіран привів мене сюди для «приватної розмови» – королівна і ректор мали вирішити, чи можна залишати таку небезпечну потраплянку в Кофленді. І, оскільки ЄПІ ще тривав, ми стояли посеред кабінету уже хвилин сорок.

– Вона викине мене звідси, – прошепотіла я. – Мелані ненавидить мене і з задоволенням позбудеться.

– Ні.

– Кіране, це ж очевидно, – я зітхнула. – Дякую, що так підставився через мене, я це дуже ціную, але навряд чи це допоможе.

Дракон обережно взяв мене за руку. Звісно, я не стала виривати пальці, хоча такий прояв уваги від нього здивував. Зазвичай він намагався не торкатись мене зайвий раз, на робочому місці поводився максимально обачно.

Жодних домагань.

Я б сказала, що пощастило з начальником – і це правда! – але одного погляду на Кірана достатньо, аби зрозуміти, що жодна вільна дівчина не була б проти маленького нахабства з його боку.

Або й великого.

– Ніхто не посміє викинути геть наречену дракона, – з натиском промовив він. – Тим паче, в додаткових умовах це прямо прописано.

– Там не про заручини, – нагадала я. – Там про шлюб.

– Заручини теж рахуються.

– Вони неофіційні.

– Дуже навіть офіційні. Я поставив тобі мітку! Не закріпив поки що, звісно… Якщо буде потрібно, ми одружимось, – рішуче заявив Кіран. – Але я б не хотів до цього доводити. Ти маєш право на кофлендське громадянство за правом народження і за власною силою, тобі необов’язково для цього ставати дружиною якогось буркотливого дракона, ще й навічно.

– Навічно? – насторожилась я.

– Зазвичай дракони поєднуються зі своїми істинними парами, тому їх шлюби майже неможливо розірвати. Але не хвилюйся. До вимовлення клятв ця мітка стирається, тож тобі не загрожує бути прив’язаною до мене навіки.

Я ледь стрималась, щоб на кинути на Кірана тужливий погляд. Звісно, ні про яке «завжди й довіку» навіть не йдеться, нащо я йому потрібна? Потраплянське нещастя, хвороблива, з дивними гострими вухами… Гаразд, це не недолік, тут багато хто з такими. З волоссям цим рожевим, шрамами на тілі після вибуху та дивними відмітками, які я взагалі нікому не показую!

Від кого б мене не народила моя біологічна матір, з генетикою, отриманою у спадок, мені не пощастило.

– Якщо буде критична ситуація, – Кіран зазирнув мені в очі. – ми закріпимо шлюб. А потім, коли доведемо, що ти повноправна громадянка Кофленди, вигадаємо, як його скасувати.

– Угу, – буркнула я, намагаючись не виглядати через це аж надто засмученою.

Не вистачало мені ще тільки романтичних мрій до повного щастя, і без них проблем більш ніж достатньо.

…Нарешті клацнули двері. На порозі з’явився ректор, з ним – королева Мелані. Крізь двері я побачила трьох вартових, у кожного з яких на грудях висів артефакт-блокатор, призначений для зупинки особливо небезпечних супротивників. Це не пройшло повз увагу Кірана, і він сердито схрестив руки на грудях.

– Ви збираєтесь використовувати блокатор до жінки, яку звинувачуєте в тому, що вона не має магії? – уїдливо спитав він.

– Кіране, – Мелані кахикнула, – при всій повазі. Якби ви були одружені, я ще б подумала, не прирікати ж останнього вільного кофлендського дракона на самотність. Проте… Не знаю, Ельвіро, що з твоєю магією, але я не можу залишити тебе в країні. Пробач, – можна подумати, їй справді шкода, – краще піти з вартою без супротиву. Ректор Горнбім перенесе тебе в один з дозволених немагічних світів, ти адаптуєшся там. І це моє фінальне рішення.