23.4

Я завмерла, не розуміючи про що він говорить. Мачуха була впевнена у тому, що я — його донька, і що в мами й герцога були певні… Стосунки. Інакше чому він взагалі наказав комусь потурбуватися про мене?

Мабуть вигляд в мене був геть розгублений, бо він додав:

— Розумію, в тебе, мабуть, повно питань. І після всіх цих років ти маєш право на відповіді.

Та невже?

— Це мʼяко сказано.

— Так… Думаю мені варто почати від самого початку. Твоя мама знала, що невдовзі помре, тож звернулася до мене. Вона сказала, що не може піти до твого батька, о я — єдиний, на кого вона може покластися.

— Чому? Бо ви — її працедавець? Чи тому, що ви зустрічалися?

Я не планувала, щоб це прозвучало так уїдливо. Я взагалі не планувала відповідати щось на його слова. Проте знову не втрималася. Мене розпирали емоції.

— Бо я був їй винен.

— Що? — я розгублено кліпнула, осівши у кріслі. Здавалося, ніби хтось раптом обрізав нитки, на якому трималося моє тіло, й залишилася лише безвільна оболонка. Лялька без кісток та мʼязів.

— Твоя мати колись врятувала мені життя.

Я не знала що очікувала почути, проте точно не це.

— Моя мама… Передбачила вашу смерть?

— Так, і випередила її. Ти, певно, вже знаєш, але вона нечасто використовувала свій дар, надавала перевагу звичайній роботі. Видіння лякали її, тож вона уникала їх, коли могла. Та іноді цю силу було просто неможливо контролювати.

Я кивнула. Відколи сила прокинулася, зі мною переважно саме так і траплялося… Хоча кілька разів я все ж сама викликала видіння.

— Так це і сталося. Я не можу поділитися з тобою подробицями, але відтоді я був у боргу перед твоєю матірʼю, тож, коли вона взяла з мене обіцянку забрати тебе, я не міг їй відмовити. Твоя мати… Вона передбачила тоді не лише свою смерть, а й варіації твоєї.

— Ні… Це не… Я ж була дитиною…

Звісно, це не мало значення. Я знала, що діти також вмирають, особливо ті, що залишилися без батьків. Ті, про кого не було кому дбати.

Але почути таке… Це було занадто.

Герцог важко зітхнув, опустивши погляд на власні пальці.

— Мені шкода, Серро. Я знаю, в тебе було жахливе дитинство, переважно через мене, проте ти мусиш знати, що в цього була причина. Я не міг залишити тебе там, щоб тебе забрали до місцевого притулку, бо там стався б нещасний випадок. Не міг розшукати твого справжнього батька, щоб той подбав про тебе, бо той був зацікавлений лише у дарі твоєї матері. Він використовував би тебе, мучив, зробив би усе, щоб твій дар прокинувся якомога раніше, і це виснажило б тебе.

— Ви могли б втрутитися, коли ваша дружина знущалася з мене. Могли б бодай трохи подбати про мене. Я була дитиною.

Я сама не помітила, як мої щоки стали вологими від сліз, а голос затремтів. Не так я хотіла провести цю зустріч. Я хотіла бути сильною. Хотіла показати, що, попри все, я не зламалася. Я не збиралася плакати перед цим чоловіком, що, як виявилося, навіть не був моїм батьком.

— Я знаю, — гірко промовив він, — І я не шукаю виправдань. Я не прошу тебе пробачити, бо знаю, що своїм мовчанням заподіяв тобі чимало лиха. Проте ти мусиш знати, що я робив це, бо не мав іншого вибору.

Я примружилася, насуплено дивлячись на герцога. Його слова не мали жодного сенсу.

— Чому? Якою була причина для того, щоб роками ігнорувати страждання дитини?

— Бо у версії, де це не так, герцогиня вбивала тебе кожного разу. Якби я ростив тебе як доньку, в любові, як ти на це заслуговувала, її заздрість та ненависть стали б сильнішими, а жорстокість втратила б жодні межі. Вона знайшла б спосіб позбутися тебе, навіть якби я відіслав її з маєтку. Твоя мати казала, що тобі буде важко. Проте так, зрештою, ти знайдеш своє щастя і проживеш довге життя. Тож я тримався якомога далі, сподіваючись на те, що так моя дружина дасть тобі спокій. Я сподівався, що їй набридне знущатися над тобою, що в ній, зрештою, прокинеться чуйність та совість, але даремно.

Я не знала що йому сказати. Що взагалі можна на таке відповісти?

Я щойно дізналася, що цей чоловік увесь цей час не втручався, дозволяючи своїй дружині знущатися з мене, змушувати мене працювати, стираючи пальці у кров, через передбачення моєї матері? Бо та хотіла захистити мене?

Як взагалі я мушу почуватися?

— Знаю, це занадто, і це жодним чином не зменшує твого болю, проте мені ніколи не було байдуже до твоєї долі. Інакше твоя мати не звернулася б до мене. Вона дуже любила тебе, Серро, й понад усе бажала тобі щастя. Адже вона мала рацію? Ви з принцом справді закохані?

Я не мала б відповідати. Не мала б відчувати, ніби щось винна цьому чоловіку після усього, через що я пройшла. Крім того, я навіть не знала чи він говорить правду, чи просто підлещується до мене, оскільки на моїй руці королівська обручка. Я не могла запитати в мами, бо та померла, не залишивши мені листа, що міг би підтвердити його розповідь.

Та я однаково кивнула, й герцог полегшено зітхнув.

— Це добре. Його Високість завжди здавався чесним та справедливим чоловіком, проте я мусив спитати.