22.4

Ні. Поки ні, інакше сюди вже зайшли б лицарі, щоб заарештувати її. Ми це обговорили, й Торн попередив мене про те, як усе буде, перш ніж вони прибули до палацу. Допоки ці двері зачинені — усе, що в нас є, це слова бога омани, котрі нема кому підтвердити.

Проте їм не можна про це знати.

— Просто зараз ваша головна служниця знаходиться на допиті в менталіста, — промовив він, — Оскільки, зважаючи на серйозність її злочину, ми не можемо покладатися на правдивість її свідчень.

— Але ви не маєте права! — випалила мачуха, різко підводячись й зачепивши край столу, від чого дзенькнула порцеляна.

— Заспокойся, Маррель, — холодно наказав батько, й мачуха, знову збліднувши, приречено опустилася назад у крісло. Замість захищати її, батько поводився з нею, як зі злочинницею, а тоді знову звернувся до принца:

— Це правда?

— Як я вже казав, найближчим часом ми очікуємо офіційних свідчень від менталіста. Проте ми маємо усі причини підозрювати, що ваша служниця причетна до викрадення жінок по всьому королівству, а ваша дружина вдалася до її послуг, щоб позбутися вашої першої дочки.

Я не розуміла навіщо Торн це розповів, адже так він дав герцогу для подання скарги. Вони могли б просто зараз підвестися і піти, бо ми не мали підстав їх затримувати. Проте батько не зробив нічого з того, що я від нього очікувала, і, вочевидь, очікувала мачуха. Натомість він напружено поглянув на неї, а тоді знову перевів погляд на принца та кивнув.

— Дуже добре, ми почекаємо.

Очі герцогині розширилися від переляку. Певно, вона до останнього сподівалася на захист герцога, адже той мав би дбати про неї та їхню дитину. Однак натомість… Він був готовий спокійно чекати.

Невже настільки вірив у її невинуватість? Або ж йому було просто байдуже? І, якщо так, чи має це мене дивувати?

— Але, любий… — вона схопилася за його лікоть, ніби за рятівну мотузку, й батько не відштовхнув її, проте так подивився, що герцогиня сама прибрала від нього пальці.

— Тобі краще зізнатися в усьому просто зараз, — проказав він, — Інакше я нічого не зможу для тебе зробити.

— Пийте чай, герцогине, — додав Торн, знову підносячи до рота порцелянову чашку, — Він заспокійливий. У вашому становищі не можна хвилюватися.

Звісно, ані їхні слова, ані чай не могли її по-справжньому заспокоїти. Не тоді, коли в найближчому та й далекому майбутньому майоріли ґрати вʼязниці. Однак вона сама обрала свою долю.

Навіть якщо це було імпульсивним рішенням, і старша служниця спеціально підштовхнула її до цього, мачуха знала що зі мною буде. Вона сподівалася, що я ніколи не повернуся.

Тремтливими пальцями вона обхопила порцелянову чашку й піднесла до рота.

Ми обговорили те, як цей стрес може нашкодити дитині, тож Торн потурбувався про те, щоб неподалік чергували цілителі, і чай дійсно був із заспокійливих трав.

Герцогиня, звісно, теж розуміла, що в її інтересах зберегти цю дитину — лише так вона могла відстрочити та помʼякшити свій вирок, тож слухняно пила чай і намагалася дихати під пильними поглядами чоловіків.

Мене, звісно, вона також не помічала. Тільки раз чи два кинула у мій бік невдоволений погляд, ніби винуватила у тому, що я не зникла, як вона і хотіла. Це було практично викарбувано в неї на лобі.

— Маррель, говори, — наказав батько, і та здригнулася, не очікувавши такого тиску.

Обхопивши порцеляну пальцями, вона дивилася на своє відображення у поверхні чаю. Її обличчя нарешті розслабилося, ніби невідворотність покарання скинуло тягар з її плечей, і мачуха заговорила:

— Знаєш, я ніколи не могла пробачити тобі того, що ти зрадив мені з тією біднячкою-вертихвісткою, — мачуха не дивилася на батька, проте було зрозуміло, що говорить вона саме до нього, — Гірше за те, ти дозволив їй завагітніти та виносити твою дитину. Такий сором.

Батько не відповів їй, не перепросив, жоден мʼяз на його обличчі не поворухнувся. Тільки погляд наказував їй продовжувати. Тож вона провадила далі:

— Тож, коли ти дізнався про смерть її матері та наказав слугам подбати про неї, я прослідкувала за тим, щоб її привели в наш дім, — на обличчі герцогині сяяла майже тріумфальна посмішка, — Я сказала тобі, що підібрала на вулиці якусь жебрачку і дала їй роботу, і ти навіть не перевірив, тільки байдуже кивнув, зарившись у свої папери.

Мачуха засміялася, а я зблідла.

— Мені було цікаво коли ти зрозумієш, що вона твоя, і що ти зі мною робитимеш, коли дізнаєшся про це. Але ти навіть не дивився в її сторону, не помічав її, ніби вона була нічим. Знаєш, життя було б набагато простішим, якби ти так само ставився до її матері, але ж ні. Тобі кортіло злягатися з цією жінкою просто в нашому домі. Я місяцями вдавала, ніби не знаю про ваш роман, всміхалася перед нашими гостями, дбала про честь нашого імені і роду. Але твоя байстрючка росла, і з часом хтось міг помітити в ній твої риси. Тож я вирішила позбутися її. Я знайшла аристократа, що був готовий заплатити за шлюб із банші чималу суму, й забрати її так далеко, щоб я більше ніколи її не бачила. Але ж ні, — вона поглянула на мене, і її погляд запалав ненавистю, — тобі усього було замало, правда? Замало заможного життя та чоловіка, що дав би раду хтивості твого мерзенного роду. Тобі потрібен був принц.