22.3

Раптом в мачухи вирвався нервовий сміх. Коли погляди усіх присутніх сконцентрувалися на ній, вона вибачливо прикрила рота пальцями, проте не змогла приховати свою усмішку.

— Вибачте, Ваша Високосте, але невже ви справді вірите, що бодай одна притомна жінка відмовилася б від шлюбу із вами? Самим принцом та спадкоємцем трону? Для цього треба бути божевільною, а мені хочеться вірити у те, що вона геть не така.

Так, це безперечно був неприхований натяк.

Не знаю вже чому, але, схоже, вона вирішила, що, замість заважати нашому шлюбу, краще підтримати його, бодай вдавано, і тепер промовисто натякала на те, що в разі розірвання заручин мене ніхто не підтримає.

Ніби я сама цього не знала.

Не те, щоб я збиралася це робити, але добре, що мачуха нагадала мені, що вона — отруйна змія, здатна на все, щоб позбутися мене та отримати бажане.

— Звісно, матінко, — я вперше подала голос, відколи побачила батька, і його погляд нарешті зупинився на мені, ніби це розвіяло приховуючі чари, — Адже я завдячую вам своїм вихованням.

Як вона і сказала, я не була божевільною, тож не чекала, що мої слова змусять її почуватися винною. Проте я помітила, як напружилися щелепи батька від моїх слів, і подивилася йому просто в очі, які він усі ці роки заплющував на те, як вона знущалася з мене, принижувала, й змушувала працювати, допоки пальці не зітруться у кров.

Мабуть вперше я справді зненавиділа його за байдужість, за те, що він навіть ніколи не намагався побачити в мені дитину, якою я була.

Його зрада була його помилкою. Не моєю. Я не заслуговувала на те, через що мене змусила пройти ця сімʼя. На жодну з цих речей.

Мабуть, було б краще, якби він вдав, що в нього немає ніякої дитини, й ніколи не приводив до свого дому. Можливо мені було б краще у притулку, серед таких самих самотніх дітей.

Я ніколи не хотіла його грошей чи титулу, не просила іграшок та солодощів. Мені просто була потрібна любов. Те, що він так і не спромігся мені дати.

Тож я вклала у свій погляд увесь біль, розпач та докору, які не могла вкласти у слова, поки моє серце розривалося від питань. Чому? Що я такого зробила, щоб він мене ненавидів?

Чи буде з цією дитиною усе інакше, бо вона бажана?

— Саме так, — вишкірилася мачуха, — Зрештою, ти завжди була мені як рідна донька.

Яка нахабна брехня.

Я заледве втрималася від того, щоб розреготатися.

Як рідна донька? Боги, щиро сподіваюся, що вона спромоглася б на краще ставлення бодай до своєї дитини. Втім, дивлячись на батька, я не могла бути впевненою навіть у цьому. Адже рідна кров не зробила його мʼякшим.

Герцогиня справді була вправною у брехні. Певно, якби Торн не знав правди, ніколи не запідозрив би цю жінку у жорстокості.

— Звісно, я дуже хвилювалася, коли ти раптом розірвала заручини з лордом Рамом та втекла, нікого не попередивши…

Ось воно. Вона знову випустила отруту, намагаючись принизити мене, змусити бути тихою та поступливою. Але я більше не збиралася нею бути. Я вже не була наляканою маленькою дівчинкою без дару.

— О, але вона попередила, — раптом заперечив Торн з мʼякою усмішкою, що була такою самою несправжньою, як моя мачуха. Якби герцог і герцогиня добре знали його, то зрозуміли б, наскільки загрозливо він на них дивився. Проте вони мали лише загальне уявлення про старшого принца, просто як я колись, тож не розуміли, що опинилися в пасці.

— Перепрошую? — розгублено спитала мачуха.

Хоча вона досі не затямила, що їй тут анітрохи не раді, її маска впевненості все ж дала тріщину. А Торн, тим часом, провадив далі:

— Служниця, — мʼяко відказав він, слідкуючи за кожною зміною на її обличчі, — Старша служниця, якщо бути точнішим. Але ж ви і самі знаєте, чи не так?

Її усмішка вже не була такою впевненою, і рука, що була ближча до батька, знову вчепилася у його лікоть, ніби шукаючи опори, а голос мачухи став значно тихішим:

— Ваша Високосте, боюся я не розумію…

Звісно, вона брехала, проте цей переляк не був вдаваним. Вона розуміла, що, якщо все розкриється, не зможе уникнути покарання. Лише відстрочити його.

— О, ні, ви розумієте, — Торн і далі всміхався, не зводячи з неї хижого, загрозливого погляду, — Адже це вона запропонувала вам допомогу із тим, щоб позбутися Серри.

Цілу мить здавалося, ніби час завмер. Жоден з присутніх не рухався, мачуха зблідла, від чого стала схожою на порцелянову ляльку. Її очі вирячилися. Поки вона відчайдушно шукала шлях до втечі й порятунку, краплина поту стекла по її скроні. Та Торн лише спокійно зробив ковток чаю, ніби його геть не займало чи кинеться вона просто зараз до дверей, чи спробує напасти на нас.

— Не раджу бігти, — попередив він рівним тоном, — У вашому становищі це небезпечно, в першу чергу для малюка.

Мачуха розтулила губи, втім з її рота не вихопилося жодного звуку, від чого вона стала схожою на рибу, викинуту на берег. Певно, так і було, бо земля кришилася в неї просто під ногами. Можливо я відчула б до неї співчуття, якби вона не була сама в усьому винна.