РОЗДІЛ 21

Торн

Коли усе закінчилося, Серра важко дихала, а на її щоках і досі лишалися сліди від чорних сліз, однак вона була впорядку. Навіть не виглядала наляканою. Бодай у цьому бог омани не збрехав.

— Що ти бачила? — допитувався він, напружено вдивляючись в її обличчя. Її рука більше не була в його долоні, натомість я сидів поруч, притискаючи Серру до моїх грудей.

— Не напосідай, — холодно відказав я, — Дай їй трохи часу.

Судячи з того, як напружилися мʼязи на його обличчі, Зірʼєн не хотів чекати, однак я не збирався терпіти таке ставлення до Серри.

— Усе гаразд, Торне, — запевнила вона, — Я просто… Трохи розгублена. Не це я очікувала побачити.

— Не тягни, — скривився бог омани, підводячись з ліжка й склавши руки на грудях, — Хіба що хочеш, щоб я помер раніше, від нудьги.

Я примружився, заледве стримуючи бажання вдарити його. Не знаю чи здогадувався він, що я заледве можу його терпіти, та, якщо й так, схоже, Зірʼєна це геть не займало.

— Це було якесь дивне королівство, — розгублено промовила Серра, — Високі вежі дивної форми, з купою вікон та світла. Якесь дивне велике павутиння, що зʼєднує їх усі, дивні швидкі карети без коней…

— Схоже на машини, — задумливо кивнув бог, анітрохи не вражений цим описом. Він точно знав про яке королівство йде мова, і що то за карети такі, — Далі?

Вона зітхнула, ніби збираючись з духом, й продовжила:

— Ти був на такій вежі. На самій верхівці.

— Ти не могла б бути конкретнішою? Яка саме ще була вежа? Що ти бачила?

Зірʼєн завалював її питаннями, на які Серра не мала відповідей. Принаймні не таких, що його задовільнили б. Бо єдине, що він зрозумів з її слів — це те, що цю вежу неможливо вирізнити з-поміж інших, що неабияк його дратувало.

— Чудово, я був на якомусь хмарочосі, що ще?

— Ти був не сам, з тобою була дівчина.

Бог підозріло примружився, так, ніби Серра говорила не про дівчину, а про якесь небезпечне чудовисько.

— Що за дівчина? Як вона виглядала?

— Білявка, гарна, з довгим волоссям. Вона плакала… Здається ви були дуже близькі, але, — вона вагалася, ніби не впевнена чи варто розповідати більше. Але угода є угода, Серра не мала вибору, — Схоже ти її дуже засмутив. Ти просив її чогось не робити…

— Що саме?

Серра ховала від нього погляд, і на мить мені здалося, що їй його шкода..

— Ти не казав, але мені здалося, ти просив її не йти. Однак вона сказала, що ти брехун, і що вона більше не хоче брати участі у твоїх іграх… Вона пішла, Зірʼєне. Перетворилася на кажана та полетіла.

Це мало б бути важливим… Проте бог омани геть не був враженим. Скоріше… Роздратованим?

— То вона не вбивця? Той зʼявився пізніше? Який він мав вигляд?

— Ніхто не зʼявився, Зірʼєне, — Серра подивилася просто на нього, — Вона пішла, і в тебе розкололося серце.

На мить в кімнаті запанувала тиша. Бог усе дивився на неї, ніби чекав, що вона скаже, що це був лише жарт, та мовчання затягувалося, а тоді… Він захихотів. Зігнувшись, й схопившись за живіт, Зірʼєн сміявся і сміявся, аж до сліз, а тоді змахнув їх пальцем і спитав:

— То ти хочеш сказати, що в твоєму видіння я помер від розбитого серця?

Його плечі й досі тремтіли від сміху.

— Не схоже, що ти помер, — тихо промовила вона, — Ти і далі дихав, Зірʼєне, але твоє серце…

— Це дурня, — відрізав він, відвертаючись, — Щоб мене розбила серце якась дівчина? Цього ніколи не станеться. Особливо тепер, коли я знаю, що маю уникати біляву вампірку з іншого світу.

— Тоді тобі немає чого боятися, правда ж? — холодно кинув я, — Але Серра виконала свою частину угоди, і тепер ти маєш виконати свою.

Зірʼєн різко крутнувся на місці, повертаючись у мій бік. Тепер на його обличчі не було ані сліду посмішки, а очі бога світилися від стриманої люті.

Я інстинктивно заступив Серру, захищаючи її від нього, проте він не атакував.

— Ти маєш рацію, — погодився Зірʼєн, а тоді звернувся до Серри: — Твоя мачуха дійсно хотіла позбутися тебе. Її влаштувало б, і якби тебе забрав лорд Рам, проте в певний момент їй стало цього замало.

Кожне його слово змушувало її зіщулитися, обхопивши себе за лікті.

Усе, як і попереджала Кіара: уклавши угоду з богом омани ти отримаєш те, про що просив, але обовʼязково пошкодуєш про це.

— Про що ти кажеш? В який момент? — спитав я.

Кутик рота бога сіпнувся в лихій посмішці, ніби він отримував насолоду від цієї отруйної правди.

— Ти, певно, не помітив цього, коли бачився з герцогинею. Це і не дивно, адже термін ще маленький.

— Який термін? Про що ти говориш?

— Минуло стільки років невдалих спроб, і от, нарешті, герцогиня завагітніла. Тож не дивно, що вона вирішила позбутися головної загрози для своєї ненародженої дитини. Тебе.