20.3

Зірʼєн, звісно, мав рацію. Однак я не знала чи дійсно хочу примушувати батька до розмови, якої він уникав усе моє життя.

Та й що я йому скажу? “Привіт, батьку”? “Як мило, що ви нарешті вшанували мене своєю увагою вперше за двадцять два роки”? “Ви знаєте, що ваша дружина збиралася віддати мене тому, хто розпускає руки?”

Чи хочу я його взагалі бачити?

“Якщо ні — твій принц і сам чудово впорається з допитом, — гмикнув Зірʼєн, — Насправді, думаю він навіть зрадіє, якщо ти відмовишся зустрітися з батьком. Схоже, в цього юнака нездоровий потяг захищати панянок від усіх негараздів”.

Я нахмурилася.

Панянок? Чому Зірʼєн каже про це так, ніби в Торна їх цілий натовп?

“Не натовп, не переймайся, — відмахнувся він, — Просто ти не перша, кого він взяв під опіку. Коли сюди потрапила принцеса сусіднього королівства, твій принц вирішив стати для неї другим старшим братом”.

Що ж… Це було дуже мило з його боку.

“Але ти ревнуєш”, — зауважив Зірʼєн, явно потішаючись з моєї реакції.

Ні, не ревную, — різкіше, ніж слід було б, подумки відказала я, а сама зашарілася від сорому.

Ну, гаразд, можливо трішечки ревную, але…

“Але насправді в тебе немає причин хвилюватися, — заспокоїв мене він, — Бо вона вже кілька років одружена з його зведеним братом. Твій любчик такий правильний, що аж нудить”.

— Ти в порядку?

Коли чари розвіялися, Торн досі притримував мене, чекаючи поки я впевнено триматимуся на ногах. Я розгублено кліпнула, роззирнувшись. Ми були в його кабінеті, у палаці.

— Так… Здається, — зітхнула я, досі трохи ніяковіючи після розмови з богом, однак, схоже, Торна це не переконало.

Не випускаючи мене з обіймів, він допоміг мені сісти, а тоді покликав служницю і наказав принести трав’яного чаю проти захитування. А тоді сам випив зілля для відновлення магічного резерву.

— Таке іноді трапляється з незвички. Це твій другий перехід за сьогодні, тому вдруге може бути гірше, ніж в перше. Це минеться, тобі треба просто трохи відпочити.

Я кивнула. Підлога й досі трохи хиталася, наче корабельна палуба. Тобто я це припустила, звісно,  бо насправді ніколи не була на кораблі. Дивно, ніколи не думала, що від магії може захитати.

Торн зітхнув, на його обличчі відбилася втома. Він казав, що це велика відстань, що потребує багато магії, тож, мабуть, він виснажений.

“Він безперечно виснажений. Торн сильний чаклун, але в кожного є свої слабкості. Схоже, що портальна магія — одна з них”.

— Як щодо тебе? — тихо спитала я, — Тобі варто відпочити.

Торн слабко всміхнувся, тоді обійшов стіл та зайняв інше крісло. Я сиділа, спостерігаючи за тим, як виймає папір для листів, і береться за перо.

— Не хвилюйся, я буду в порядку. Мушу закінчити тут з паперовою роботою. За моєї відсутності багато накопичилося. Але тобі краще піти до кімнати і трохи поспати. Харм проведе тебе.

Ніби почувши його поклик, в кабінеті раптом зʼявився помічник, ніби виринув з тіней. Поява цього похмурого чоловіка завжди була несподіваною, неначе він увесь час був десь поряд, невидимий, просто чекаючи його наказу.

Я закусила губу. Звісно, я не мала його боятися. Харм був вірний принцу, і не нашкодив би мені, проте я геть не хотіла залишатися з ним наодинці, нехай навіть ненадовго. А ще… Піти, поки Торн тут, і навіть не може відпочити, здавалося неправильним.

— Ти не проти, якщо я залишуся з тобою?

Мабуть, це було трохи по-дитячому. Мені було соромно навʼязуватися йому, однак, коли я спитала, Торн лише всміхнувся.

— Звісно я не проти. Але ти впевнена? В кріслі не надто зручно. Харм, звісно, принесе ковдру і подушку…

— Не треба, я не хочу спати, правда, — запевнила його я, не бажаючи додавати слугам клопоту, — Я просто побуду тут, поки ти не закінчиш. Раптом в тебе зʼявиться для мене доручення? Я, зрештою, твоя помічниця.

Раптом з його грудей вирвався хрипкий сміх, й він похитав головою.

— Гаразд. Залишайся, Серро. Але це може затягнутися до ночі.

Та це не лякало мене. Щоправда, вночі нам однаково доведеться повернутися до спальні, щоб виконати мою обіцянку Зірʼєну.

Тож я вмостилася зручніше у кріслі і стала чекати, спостерігаючи за Торном, й намагаючись не заважати йому, потрохи ковтаючи гарячий чай.

Він здавався таким зосередженим під час роботи, що я мимоволі залюбувалася ним. Його виразом обличчя, тим, як він впевнено тримав перо, як ставив печатку, методично перевіряючи документ за документом, вивчаючи звіти й особисті листи.

— Я збираюся написати твоєму батькові. Нам вже давно час обговорити деякі питання.

Це не мало б бути сюрпризом, зрештою, ми вже обговорювали це, і все ж я нічого не могла зробити з неприємним нудотним відчуттям у себе в шлунку.

— Я розумію, — мій голос був тихим, як зазвичай, коли доходило до батька. Кожного разу, як мачуха казала, щоб я не траплялася йому та його гостям на очі, мені хотілося зіщулитися, стати такою маленькою і непомітною, як це тільки можливо.