20.2

Я не помилилася, коли припустила, що там виявиться забагато їжі. Там були і канапки, і тонкі скибочки ніжного сиру, і запеченого мʼяса, що танули на язиці, і кілька шматочків яблучного пирога, що пах корицею, і навіть горіхи з фруктами, порізаними шматочками.

Словом, голодні ми не залишилися.

Дивно, але на березі усе здавалося в рази смачнішим. Ніби саме місце робило їжу особливою.

Якийсь час ми їли мовчки, дивлячись на море й слухаючи шум хвиль. Наші долоні були зʼєднані, пальці сплетені, і мене огорнув такий приємний спокій.

— Тобі тут подобається? — раптом спитав він.

— Звісно подобається, тут дуже гарно. Дякую… Що привів мене сюди. 

Торн кивнув, дивлячись у небо. Здавалося, його думки були десь далеко.

— Тоді, як усе закінчиться… Коли ми розберемося з твоєю родиною та викрадачами, ми повернемося сюди. Влаштуємо собі вихідний, що скажеш?

Його погляд знову сконцентрувався на мені: глибокий та палкий, такий, що в мене миттю спалахнули щоки. Але я однаково кивнула, немов зачарована.

— Це звучить чудово, — тихо визнала я.

Є дещо особливе в тому, щоб поцілуватися в особливому місці, ніби створеному тільки для вас двох.  Де чутно лише як хвилі бʼються о берег, й перемовляються водні птаки.

Зазвичай світ навкруги ніби зникає, розчиняється, ніби прибираючи усе зайве з картини. Однак тут… Усе було ідеально, і я хотіла запамʼятати кожну деталь цієї миті.

Коли настав час вирушати далі, всередині мене сум змішався із теплом від того, що Торн розділив зі мною це особливе місце й цих людей, що, вочевидь, були для нього другою сімʼєю. Та обіцянка повернутися сюди тішила мене, і наостанок я всміхнулася, тепло обійнявши кухарку, й трохи ніяково вклонившись дворецькому.

— Дякую, що прийняли мене, — тихо промовила я.

Кухарка тепло всміхнулася, її щоки порожевіли.

— Ми завжди раді вам і нашому принцу. Сподіваємося, ви ще навідаєте нас.

— Обовʼязково навідаємо, пані Ем, — пообіцяв Торн, тепло обіймаючи обох на прощання.

Коли нас знову поглинув магічний вихор, я все ж не стримала сліз, крадькома витираючи щоки. Вже давно я не почувалася як вдома. Так як тут.

Звісно, мене добре прийняли в палаці, й усі були дуже уважними… Проте там мене ніколи не залишало відчуття, що я не на своєму місці. Особливо з усіма цими зверненнями, ніби я якась шанована аристократка…

“Ти ж розумієш, що, якщо залишишся із ним, рано чи пізно станеш королевою? — не витримав Зірʼєн, — І тоді буде дурістю чекати від слуг звернень на “ти”, ніби ти — одна з них”.

Я важко зітхнула. Звісно, він мав рацію, й частково я змирилася із цим…

“Ні, не змирилася”.

Ото вже…

“Не забувай, що я — бог омани, любонько. Я брехню чую на відстані”.

Ну звісно. Як я могла забути.

Так, я досі не змирилася із цим, і не уявляла себе в ролі королеви, але я вирішила, що спробую… Докласти зусиль, щонайменше.

Торн був мені небайдужий, і я не хотіла відмовлятися від нього за перших труднощів. Йому було байдуже, коли я не мала сили, коли була звичайною служницею, що втекла від своєї родини та навʼязаного шлюбу. Він прийняв мене такою, якою я була, і не чекав, що я стану іншою.

“Так-так, усе це дуже мило й романтично, просто як в чарівній казці”, — роздратовано відказав Зірʼєн. І тут вже я розсердилася.

Чому він завжди такий зверхній і зневажливий до чужих почуттів?

“Бо я — негідник, дорогенька. Це навіть з мого імені випливає”.

Я подумки хитнула головою.

“Чому ти взагалі тут? Хіба ти не мав зʼявитися найтемнішої ночі?”

“Саме тому я тут. Сказати, що це станеться сьогодні, опівночі. Навряд твій принц відпустить тебе саму, тож буде простіше для усіх, якщо він одразу прийде до тебе”.

“Куди?” — розгублено перепитала.

“Туди, де вночі знаходяться усі милі леді, що мріють одного дня стати дружинами шанованих лордів. У своїй спальні, звісно”.

На саму думку про те, щоб знову викликати видіння, моя шкіра вкрилася сиротами, й тіло пройняв холод.

Так, я знала, що смертельна небезпека мені не загрожуватиме — Зірʼєну потрібно це пророцтво, і в нас домовленість, і, навіть попри те, що він — бог брехні, я не сумнівалася, що цього разу він дотримається свого слова. Але бачити чиюсь смерть, нехай і для того, щоб її відвернути — це страшно.

Не думаю, що колись зможу до цього звикнути. Чи що хочу до цього звикати.

“Однак колись це станеться, — спокійно мовив Зірʼєн. В його голосі не було ані співчуття, ані насмішки, — Коли смерть торкається тебе надто часто, ти звикаєш до неї. Рано чи пізно ви навчитеся співіснувати. Одного дня вона тебе вже не лякатиме”.

Я не думала, що це можливо. Однак і не сперечалася.