РОЗДІЛ 20

Серра

Коли ми залишили Зорн, я не думала, що так легко забуду про все, що сталося. Втім, я й не припускала, що знову так скоро побачу море, ще й зможу постояти на березі.

Перед цим, звісно, ми з Торном привіталися зі слугами — дворецьким і головною кухаркою, що керували маєтком та іншими слугами за відсутності Торна.

Ті були такі раді його приїзду, що кухарка, пані Ем, навіть не стримала сліз, ще й обійняла його як сина.

— Торне, хлопчику мій, невже очі мені не брешуть?

— Не брешуть, пані Ем, я справді тут. І то не один, — широко всміхнувся він, а тоді відступив трохи, так, щоб слуги мене бачили, і відрекомендував: — Знайомтеся, це Серра, моя наречена.

Не помічниця, не подруга, а наречена! Як йому це взагалі спало на думку?!

Так, він вже казав, що мені доведеться вийти за нього, але ж це був просто жарт! Правда ж?..

Хай там як, я була надто розгублена, щоб заперечити. Та й не встигла я й слова вставити, коли пані Ем раптом підійшла до мене та міцно від душі обійняла.

— Наречена! — всміхнулася вона, — Яка радісна новина! Яка ж ти гарна! Жеральде, ти бачив, яка вона гарна? — звернулася вона до сивого дворецького, — Торне, хлопчику мій, бережи її як скарб!

— Зроблю усе можливе, — посміюючись, промовив він, а тоді додав: — Пані Ем, скажіть, у вас випадково не знайдеться для нас кілька канапок? Ми хотіли влаштувати пікнік на березі.

Кухарка випустила мене з обіймів, тоді пхекнула, вперши руки у боки, й суворо подивилася на нього:

— Чи знайдеться в мене пара канапок? — перепитала вона, — Хлопчику мій, ми, звісно, давно не бачилися, але не настільки, щоб ти мене так ображав!

— Мої щирі вибачення, пані Ем.

Плечі Торна тремтіли від сміху, однак кухарка не образилася. Вдавана суворість зникла з її обличчя і вона всміхнулася.

— Вони приймаються. Відпочивайте, діти, я усе миттю підготую! — запевнила кухарка, а тоді квапливо закружляла по кухні, і Торн повів мене на вихід.

Не встигли ми вийти з маєтку, як Торну вручили величенький кошик для пікніка. Більший, ніж я очікувала.

Але, звісно, заперечити, й сказати цій милій жінці, що ми вдвох ні за що стільки не з’їмо, я не посміла. Натомість сором’язливо всміхнулася і подякувала.

— Я там ще додаткову ковдру поклала, на випадок, якщо вітер підніметься, — сказала жінка, — І рушники.

— Дякую, пані Ем, — промовив Торн, а тоді, підхопивши кошик для пікніка однією рукою, й взявши мене попід другу, повів до берега вузькою, вимощеною каменем стежкою.

Ми йшли повільно, вдихаючи свіже морське повітря. Вітер ласкаво обдував нас, від чого часом моя сукня задиралася аж до щиколоток. Якби я була леді, певно, померла б від сорому. Однак я не була леді, і Торн вже бачив набагато більше.

— Ну ось, — всміхнувся він, щойно ми ступили на піщаний берег. Пісок тут був чистий, білий, майже як сніг, тільки кольору мушель, — Ми прийшли.

Торн опустив кошик для пікніку та присів, схилившись над ним, й почав розбирати його, перш ніж я встигла запропонувати йому допомогу.

За хвилину він розстелив ковдру й запропонував мені сісти. Вона була мʼяка і велика, проте недостатньо, тож нам довелося сісти близько. Майже впритул. Наші стегна торкнулися, й мої щоки миттю запашіли.

В голові один за одним почали зринати спогади нашої близькості, й серце забилося частіше…

Коли Торн подивився на мене, в його очах спалахнув небезпечний вогник, ніби він точно знав наскільки безсоромні думки блукали в моїй голові.

— Усе гаразд? — хрипко спитав він, — Ти ніби не тут.

Я торкнулася своїх палаючих щік, ніби так могла позбутися румʼянця, і знітилася.

— Так, звісно, просто… — я глитнула, намагаючись дивитися куди завгодно, тільки не на нього. Не думати про мʼязи, що ховалися під його сорочкою, про сильні гарячі руки, шо підіймали мене з такою легкістю, ніби я була не важча за пух, про довгі, вправні пальці…

Не думай про це! Сконцентруйся на чомусь іншому!

— Просто я вперше так близько до моря. Тут так гарно і спокійно.

Не знаю, чи повірив мені Торн, однак, на щастя, він був справжнім джентльменом, тож вдав, ніби повірив.

— Так, — погодився він, дивлячись в небо, — Дійсно. Ми з батьками раніше приїздили сюди у літку. Не дуже часто — зрештою, нелегко знайти час на відпочинок, коли ти — король. Проте батько намагався приділяти час родині.

Ці спогади мали б бути щасливими, однак Торн виглядав сумним.

— Ти сумуєш за тими часами?

Він всміхнувся. Я його розуміла. Іноді я згадую про маму, і ці спогади радісні, хай і жилося нам нелегко, проте… Проте я дуже сумую за нею.

— Можливо… Проте я радий, що повернувся сюди із тобою, Серро.

Його погляд знову знайшов мене, і щось всередині відізвалося, ніби на поклик. Цього разу я сама торкнулася його руки, переплівши наші пальці, ніби кажучи “я поруч”.