19.4

— То це все? Ми просто поїдемо? — спохмурніла вона, — Здамося? Він же десь тут, Торне! Десь в цьому місці, або поблизу! Він має знати де інші! Ми маємо спробувати ще раз!

Я зітхнув. Частково я поділяв її невдоволення від невдачі, і все ж…

— Це було помилкою.

Серра підвелася з ліжка, випроставшись, і ковдра злетіла з її плечей, нечутно приземлившись на край матраса. Вона зробила крок до мене, дивлячись просто в очі.

— Це не було помилкою! Тобі майже вдалося, якби ти почекав ще трохи, поки він послабить пильність…

— Він міг би забрати тебе, — різко відказав я, — Втекти за допомогою портальної магії, Серро, і він подбав би про те, щоб ми тебе не знайшли. Це надто великий ризик. Я ніколи на це не піду. Так ми нікого не врятуємо, тільки подаруємо викрадачам чергову жертву. Я не дозволю їм забрати тебе.

Цього разу вона не мала що сказати. Гадаю, Серра розуміла, що я мав рацію. Просто не могла цього прийняти. І це я також розумів. Не існує почуття гіршого, за безпомічність.

— Послухай, — я підступив до неї, мʼяко торкнувшись її долоні, й повільно переплів наші пальці, — Звісно, ми не опустимо руки. Я вже сповістив інших, вони шукатимуть його, опитуватимуть місцевих, зафіксують будь-які сліди, які він лишив, його ріст, приблизну вагу та фігуру. Але ми не піддаватимемо тебе небезпеці, відправивши гуляти безлюдними вулицями чи лісом, ти мене чуєш? Ми повернемося до палацу, у столицю, і опрацюємо інші версії. Поговоримо зі старшою служницею.

І герцогинею.

Якщо вона справді якось із цим повʼязана… Що ж, я радо заарештую її та закрию в кімнаті для допитів. А тоді поспілкуюся з її чоловіком.

— Збирайся, — зрештою мʼяко промовив я, — нам вже час повертатися.

— Ми поїдемо каретою?

— Ні, — годі з мене на сьогодні ризику, — Ми скористаємося порталом.

— Але ж ти казав, що це завелика відстань для такого переміщення, — нагадала вона.

Це правда. Завелика. Особливо як на мій резерв, що недавно постраждав, коли я поділився ним із нею. Тому я збирався скористатися кількома порталами на меншу відстань, з перервами на відновлення.

— Я впораюся.

— Але… Це справді необхідно? — Серра явно намагалася щось мені сказати, але натомість ходила довкола.

— Що ти хочеш сказати?

Вона закусила губу, ніби точно знала, що відповідь мені не сподобається.

— Можливо, якби ми поїхали каретою, викрадач знову зʼявився б? — піймавши мій похмурий, сповнений незгоди погляд, Серра закусила губу, але не здалася: — Я знаю, що це небезпечно, але ж ти увесь час будеш зі мною! І ми можемо попросити інших лицарів підстрахувати нас, діяти командою, щоб нарешті спіймати його!

— Серро… — я важко зітхнув, — Я не думаю, що він піде на ризик знову, зараз, після того, як йому влаштували засідку менш ніж годину тому. Якщо він не дурний, то зачаїться на деякий час. Але під час подорожі можливі та інші загрози. Найкращим для нас зараз буде якнайшвидше дістатися столиці, і спробувати зʼясувати чи замішана у всьому, що відбувається, твоя родина.

Трохи помовчавши, Серра кивнула.

Перед відʼїздом я віддав останні інструкції Лорі та іншим лицарям, і ми зникли, поглинуті магією.

Під час переходу Серра вчепилася в мене, міцно заплющивши очі та затамувавши подих. Схоже, їй було не так просто звикнути до магічних переміщень.

— Вже все гаразд, можеш дихати, — всміхнувся я.

Спочатку вона недовірливо розплющила одне око, а тоді й друге, роззираючись довкола.

— Це не столиця, — розгублено промовила Серра, оглядаючи деревʼяні панелі на стінах, прикрашені різьбою, і картини у темних рамах. Підлога тут була камʼяна — простенька, але чиста, як і весь маєток.

— Так, це моя резервація. Вона лежить між Зорном і столицею, неподалік від моря. Як ти вірно зауважила, я недостатньо сильний в портальній магії, щоб подужати такий перехід. Тож мені знадобиться трохи відпочити, перш ніж відкрити ще один портал…

Та вона мене вже не слухала. Ахнувши, Серра підбігла до вікна та відчинила його, впускаючи в кімнату солоне морське повітря.

Звісно, маєток був не просто на березі, проте навіть з такої відстані було чутно шум хвиль та крики чайок.

Коли Серра озирнулася до мене, очі її блищали від захвату. Здавалося ще трохи — і вона заплаче від щастя.

— Торне… Скільки в нас часу?

Я знав, що насправді вона хотіла запитати в мене не це, але стримувалася, вважаючи своє бажання недоречним і несвоєчасним. Та я не просто так обрав це місце, тож…

— Достатньо, щоб побувати на пляжі.

Я не знав чи здогадалася вона, що я запланував це, відколи побачив як вона дивиться на море, та це й не головне. Я просто хотів, щоб вона забула про всі жахіття, що пережила, відколи пішла з дому: про напад у лісі, про перше видіння, про вбивство у таверні та другу спробу викрадення. Хотів подарувати їй посмішку, нехай навіть ненадовго, допоки ми не повернемося в столицю, і чергова жахлива новина не звалиться до її ніг.