19.3

♜

— Ти точно в порядку? — спитав я, передавши їй склянку з водою.

Серра взяла її, залишивши відбитки пальців на холодній, вкритій вологою склянці, й зробила кілька великих ковтків.

— Так. Я просто… Намагаюся зрозуміти чому цей викрадач такий зацікавлений мною. Навіть якщо до цього має стосунок моя мачуха чи старша служниця, хіба він не мав здатися, коли в нього не вийшло викрасти мене вперше? Нащо йому слідувати за нами від столиці до самого Зорну? Так далеко…

— Можливо це не один викрадач, — припустив я, — ми вже обмірковували ймовірність того, що за всім стоїть ціле угрупування. Викрадення жінок по всьому королівству протягом стількох років, коли їх шукають усі лицарі… Навряд він діє сам.

Серра кивнула.

Вона сиділа на краю ліжка, закутана у ковдру, й дивилася внікуди. Здавалося, її думки були далеко звідси.

— Він сказав дещо, — раптом промовила вона.

Це стало для мене неочікуваністю, бо я не чув від нього жодного звуку.

— Що він сказав?

Вона глитнула, вагаючись, і усе в мені стиснулося від почуття провини. Це я винен. Треба було забрати її звідси, щойно я зрозумів, що щось не так. Щойно запідозрив, що викрадач може прийти по неї, а не ловити на живця.

— Він сказав, що скоро усе буде добре. Що усе скоро закінчиться.

Серра зіщулилася, обійнявши себе за плечі, і я міцно стиснув щелепи, картаючи себе за недбалість.

— Ти впізнала його голос?

Гадаю, вона сказала б мені, якби це було так, однак я мусив спитати. Якщо це хтось з гостей чи працівників постоялого дому…

Клятий збоченець!

То ось що він каже усім своїм жертвам, перш ніж викрасти їх?

Я мав вбити його на місці вже за самі тільки ці слова, але, звісно, не міг цього зробити. Інакше ми назавжди втратили б шанс дізнатися що сталося з іншими зниклими.

Втім, ці його слова підводили мене до невтішних висновків.

Серра похитала головою.

— Ні… Тобто я не впевнена, але, мабуть, впізнаю його, якщо почую знову. Та й він не зможе вдавати, ніби бачить мене вперше, хіба ні?

Я відвів погляд, уникаючи відповіді.

Якби ж усе було так просто, і всі порушники закону поводилися так, ніби вони порушили закон: уникаючи зорового контакту та тікаючи від лицарів, ніби за ними земля горить, а їхні портрети на розшукових плакатах прикрашають кожне дерево в королівстві! Тоді наша робота була б набагато простішою. Та, на жаль…

Більшість з них надто розумні, щоб так легко попастися.

Я не здивувався б, якби виявилося, що викрадач — один з чоловіків, що пили ель зі мною чи за сусіднім столом.

Звісно, не всі злочинці зберігають здоровий глузд. Серед них чимало і хворих, що вірять, ніби роблять жертвам чи світові послугу, вчиняючи усе те зло. Історії вже відомі випадки, коли вбивці вважали себе “визволителями”.

Схоже, цього разу в нас схожий випадок. А я дозволив йому наблизитися до неї й прошепотіти це просто в обличчя.

Ідіот.

— Ти не винен, — раптом сказала вона, ніби чула мої думки. Втім, гадаю, в мене просто на обличчі було написане почуття провини.

— Звісно винен, — зітхнув я, стискаючи перенісся, — я не мав би допускати цього.

Серра стиснула губи, тамуючи невдоволення.

— Я сама погодилася на цей план, Торне. Я так само хочу дізнатися що сталося з іншими жінками, що і ти. Крім того, я не постраждала. Він мене і пальцем не торкнувся.

Я був не згоден. Хоча розумом, звісно, усвідомлював, що вона мала рацію. Просто… Виявилося, що я хочу захистити її більше, ніж піймати цього покидька.

Усе в мені бунтувало від самої ідеї знову ризикнути нею.

— Якщо він дійсно полює на мене, він повернеться. Або ж на його місце прийде хтось ще. Байдуже де я буду, — спокійно промовила вона.

Я втягнув носом повітря, намагаючись заспокоїти лють на себе і того мерзотника. Для того, щоб захистити її та допомогти іншим, я мав зберігати холодний розум. Навіть якщо це надзвичайно складно.

— Ми можемо повернутися у палац.

Після моїх слів в кімнаті стало тихо. Серра не зраділа такому рішенню, тож я пояснив:

— Хай хто вони є, палац добре охороняється, в тому числі чарами, що не дадуть комусь просто зʼявитися в якість залі без спеціального пропуску чи втекти звідти.

Звісно, такі спроби можливі, але їхня реалізація… Не думаю, що хтось піде аж на такий ризик.

— А якщо все ж піде? — тихо спитала Серра, підвівши голову, — Якщо вони не залишать мене у спокої?

— Тоді ми будемо готові. І цього разу викрадач не втече.

Я про це подбаю.