19.2

— Що ж... — зітхнув я, — Тоді в нас немає виходу.

Кліпнувши, Серра розгублено подивилася на мене. Її темні брови вигнулися, ніби в мовчазному питанні.

— Що ти маєш на увазі?

Вона була така мила, що я ледве стримував бажання поцілувати її. Натомість я нахилився до неї, притулившись чолом до її чола, наші носи доторкнулися, і прошепотів:

— Тобі доведеться вийти за мене, щоб зрівняти рахунок.

Глитнувши, вона подивилася на мене. В її очах відбивалися магічні вогні, що осяювали вулицю, що робило їх схожими на зоряне небо.

Ми були за крок від поцілунку. Я чув, як її серце збилося з ритму, а дихання стало рвучким. Серра облизала губи, і це стало для мене останньою краплею.

Ніби зачарований, я подався уперед, захоплюючи її рот у глибокому ніжному поцілунку.

Тут, у затіні, нас ніхто не тривожив. Ми були вільні розчинитися у своїх почуттях та пристрасті... Звісно, не так, як за зачиненими дверима. І все ж я був радий прийняти від неї все, що вона була готова дати.

Кожен її поцілунок, кожен видих, що я ловив своїми губами, змушував мене почуватися найщасливішим чоловіком у всьому світі. Ніби всередині мене палало крихітне сонце.

Коли поцілунок закінчився, Серра заховала обличчя в мене на грудях. Ми обіймалися, і я волів би, щоб ця мить ніколи не закінчувалася. І все ж ми мусили продовжити розслідування. Перевірити ту нову зачіпку, і попередити інших членів загону.

— Повертаємось? — тихо спитав я.

Серра кивнула. Попри короткий сон, вона помітно втомилася. Мабуть, варто залишити її під наглядом Лори. Нехай поспить.

Поки ми йшли до постоялого дому, я обіймав її, кутаючи у плащ. Знову піднявся вітер, зашелестіли крони дерев, на небо набігли хмари, а заразом я відчув, як всередині піднялося збентеження.

Я не міг не думати про те, що вона сказала раніше. Про небезпеку. І те, як та жінка попередила нас про день і околиці міста.

Мабуть, це і зробило мене надто підозрілим, змусило шукати загрозу у тінях. Мені здавалося, що я відчув на собі чужий погляд, однак, щойно озирнувся, там нікого не було.

Передчуття було настільки сильним, що мені було не сила його ігнорувати, навіть якщо я не цілком міг його пояснити.

Тому останньої миті я змінив план. Обговоривши з лицарями свої підозри, за допомогою магії ми з Лорою помінялися місцями. Вона під виглядом мене відправилася на патрулювання околиць міста разом з іншими. А я... Щож...

Мені було незвично приміряти на себе жіночу роль, однак, якщо я не помилився з підозрами, це була мала плата за шанс піймати нашого викрадача.

— Це справді необхідно? — тихо спитала в мене Серра.

Вона точно почувалася дивно через цей мій вигляд, але ми не могли ризикнути, відмовившись від подвійної ілюзії.

Коли ми опинилися наодинці після прогулянки, я поділився з нею своїм планом.

— Ми не знаємо хто може за нами слідкувати, — ледь чутно промовив я, відкорковуючи пляшку ельфійського вина.

Якщо викрадач десь тут і слідкує за нами, буде краще, якщо ми переконаємо його, що тут — лише дві беззахисні жінки, надто розслаблені, щоб відчути загрозу.

Вона не думала що мої підозри мають сенс. Схоже, Серра сповнилася довірою до слів місцевої жінки. Матері.

Можливо колись у минулому я теж повірив би їй. Не ставив під сумнів її слова. І все ж... Зі свого гіркого досвіду я знав, що материнство не робить жінок безгрішними чи добрими. Вони так само плетуть інтриги, як і інші.

Не те щоб я був конче радий, коли виявилося, що я не помилився.

Двері відчинилися ледь чутно. Петлі були щедро змащені — ще один прояв турботи про гостей постоялого двору... Або ж про те, щоб вони не чули, як хтось скрадається їхньою кімнатою, поки вони сплять.

Той, хто увійшов до кімнати, ступав крадькома, діяв обережно, не бажаючи привертати до себе уваги. Однак я не поспішав зіскакувати з крісла, що правило мені за ліжко, поки я вдавав з себе втомлену лицарку. Я мав запевнитися, що піймаю його цього разу. Що не припущуся помилки і не дозволю постраждати комусь ще.

Я рахував кроки викрадача, відслідковуючи його переміщення кімнатою. На жаль, на слух було неможливо визначити був це чоловік чи жінка. Я мусив розплющити очі, щоб переконатися.

Дочекавшись, поки викрадач наблизиться до ліжка, в якому спала Серра, я нечутно зісковзнув з крісла, сконцентрувавшись на фігурі у темному вбранні, що закривало тіло й голову, що схилилася над ліжком.

Певно, я мав радіти, що викрадач був не озброєний. Не схоже, що він збирався кривдити Серру просто зараз.

Він стояв до мене спиною, надто зайнятий своєю брудною справою, щоб помітити, що я не сплю, й підкрадаюся до нього.

Лише мить — і я мав зімкнути протимагічні браслети на його запʼястках. Тоді він не зміг би втекти, як би не намагався. Усе мало закінчитися швидко.

Я вже робив це і то не раз — звичайна процедура. Саме тому ці браслети в мене завжди у вільному доступі — при подібних арештах важлива кожна секунда.