18.2

“Я б на твоєму місці цього не робив”, — нагадав мені голос Зірʼєна.

Глитнувши, я поглянула назад, у бік лицарки, що розслаблено помахала мені рукою, тоді на Торна, й зітхнула:

— Я… Можливо я хотіла б пройтися разом з тобою. Знаєш, заради розслідування, — пошепки додала я. Мабуть, це було таке собі виправдання, та що ще мені залишалося?

Я не могла відволікати його від роботи, але й ігнорувати попередження…

Можливо, якби я попередила Торна про те, що сказав Зірʼєн, було б краще, але я не могла відкрито згадувати бога омани просто посеред шинка, тож доведеться почекати, доки ми знову опинимося наодинці.

Торн озирнувся на компанію, з якою сидів до моєї появи, ніби обмірковував щось, а тоді всміхнувся і зітхнув:

— Гаразд. Мені тільки потрібна хвилинка, щоб закінчити тут, а тоді підемо. Зможеш почекати?

Я кивнула, відчувши миттєве полегшення. Боялася, що він розізлиться, або ж наполягатиме, щоб я пішла з Лорою, але ні. Ми підемо разом.

“Може в тебе є ще якісь корисні підказки?” — з надією спитала я.

“Не раніше, ніж ти виконаєш свою частину угоди”.

Ну звісно. І на що я сподівалася?

“На мою всемогутність. Але, якщо тобі потрібен хтось благородний, раджу придивитися до принца. Він в цьому кращий за мене”.

Вочевидь.

Цікаво, всі боги такі дивні?

“Ти забуваєш, що ми живемо дуже довго. Довше ніж будь-хто з вас, смертних. Тож, певно, так. Ми для вас — такі самі диваки, як ви для нас”.

“То я для тебе також дивна?”

“І дурненька, якщо справді питаєш”.

Я ображено засопіла й більше не говорила до нього. Як взагалі можна мати такий жахливий характер?

А тоді Торн повернувся до мене, сплів наші пальці, і неприємна розмова вилетіла з моєї голови.

— То що? Ходімо? — мʼяко всміхнувся він. Я закивала, намагаючись вгамувати неслухняне серце.

Цікаво, я колись припиню хвилюватися в його присутності? Коли він дивиться на мене так?

— Так, ходімо.

Зорн був меншим, ніж столиця. Не таким гамірним, спокійнішим. І все ж він був живим. Сповнений вогнів для краси та зручності тих, хто гірше бачить в темряві.

Мені було цікаво як воно: жити серед ночі, й спати при світлі дня. Та я навіть не уявляла, що це буде схоже на нескінченний ярмарок на святі зірок.

— Стільки вогнів…

— Так, цього року герцог Рафаєль перевершив сам себе, — всміхнулася якась жінка з дитиною, що почула мене.

Придивившись до неї, я помітила ікла, ледь загострені вуха та червоні очі. Вона була вампіркою, і все ж… Геть не здавалася небезпечною, як і маленький хлопчик, якого вона тримала на руках.

Помітивши мою реакцію, вона помʼякшилася.

— Ви не тутешні, так?

Я почервоніла від сорому. Не варто було її так роздивлятися.

— Так, — спокійно відказав Торн, — Ми з нареченою тут проїздом, лише на кілька днів.

— Вибачте, — тихо додала я.

— Цікавість — це нормально, — промовила вона з посмішкою, — І добре, що ви приїхали саме зараз. В цей сезон Зорн найгарніший. Звісно, мандрівники зупиняються тут нечасто… Проте вам не треба турбуватися щодо вільних кімнат — місця на всіх стане!

Несміливо всміхнувшись, я кивнула.

— Ми вже зняли кімнату. Вона чудова.

— Що ж… Вітаємо вас у Зорні! Містечко, звісно, невелике, проте в нас є що подивитися. І, якщо захочете смачних тістечок, раджу завітати до Єванни. Її крамничка просто біля фонтану — не заблукаєте.

Я здивовано кліпнула.

Мені завжди здавалося, що вампіри уникають звичайної їжі, тож така порада була трохи неочікуваною.

Мабуть, вона здогадалася про що я думала, з виразу мого обличчя, бо раптом засміялася та додала:

— Вибачте, звісно, сама я їх не куштувала, але в місті чимало представників інших рас, і всі обожнюють її тістечка, тож…

— Ох… Так, звісно, ми обовʼязково зазирнемо до неї! Дякую вам велике за пораду!

— Схоже тут доволі спокійно, — мʼяко додав Торн, — Зізнатися я нервувався, беручи з собою наречену, через чутки про викрадення. Та тепер бачу, що вони неправдиві…

Його слова наскочили мене зненацька.

Я так залюбувалася містом, що ледь не забула головну мету нашого приїзду — розслідування.

Та він — ні. Ще й так природньо направив розмову у потрібний бік… Якби я не знала, що він тут через розслідування — ні за що не здогадалася б.

Жінка трохи спохмурніла, схвильовано притискаючи до себе сина.

— Зазвичай так, але…

— Але? — напружено перепитав він.

— Ви ж знаєте, що повз Зорн пролягає один з найбільших торгових шляхів? В саме місто вони зрідка зазирають, але в околицях… Краще уникати їх, особливо вдень.