17.3

— Він такий теплий.

Очі Серри були сповнені захвату. Схоже, вона насправді любить тварин. Це, беззаперечно, плюс. Багато чого можна сказати про людину за тим, як вона ставиться до них.

— Схоже, ти йому сподобалася, — мʼяко всміхнувся я.

— Він просто добрий, — ніяково промовила Серра.

Це теж правда. До вороже налаштованого коня я б її не підпустив. А деякі лицарські коні саме такі. Їх змалечку тренують, щоб вони могли дати відсіч ворогу, тож це не ті породи, з якими легко налагодити контакт.

Її погляд ковзнув небосхилом, де-не-де помережаним хмаринками.

— Хвилюєшся? Перед приїздом у Зорн.

Вона похитала головою, однак я бачив, що щось її таки хвилює.

— Не через вампірів, — тихо визнала вона, — Просто усі ці зникнення… Я досі думаю про тих жінок. Що з ними сталося? Де вони тепер? Чи була б я зараз там, де вони, якби ти не втрутився?

Чи не чекає на нас пастка.

— Звісно, я нервуюся. Через те що ми можемо знайти. Через те що ми можемо не знайти нічого. Це чудово, що ми намагаємося їх врятувати, просто… Це важкий тягар. Ця відповідальність.

Я кивнув, теж дивлячись у небо, бо добре розумів, що вона намагалася сказати.

Багато лицарів приходять на службу з великими амбіціями та залізними принципами. Прагнуть зробити цей світ кращим, безпечнішим. І переважно так воно і є. Наша робота важлива.

Але у неї також є і інший бік.

Ми помиляємося. Ми запізнюємося. І через це страждають ті, кого ми мали б рятувати. Часом гинуть.

Це — саме та частина, яку витримують далеко не всі.

Іноді це стається за рік чи два, іноді — під час першого завдання. А тоді… Хтось ламається. Хтось знаходить в собі сили прийняти поразку та йти далі.

Я залишився, бо не мав вибору. І тому, що хотів і далі рятувати своїх майбутніх підданих. Хороший король понад усе дбає про людей. Батько завжди вчив мене цьому.

— Краще помилитися і не встигнути, ніж не робити нічого, — тихо проказав я.

Серра кивнула, погоджуючись, й невдовзі ми повернулися у екіпаж, щоб продовжити шлях до Зорну.

Увесь цей час вона невідривно дивилася у вікно на те, як степи змінилися лісами. Коли ми проминали озеро, нам та лицарям дісталося кілька повітряних поцілунків та палких поглядів від русалок.

Раніше, десь з тисячу років тому, до укладеного союзу між магічними створіннями, ті могли б співом затягти нас до озера та втопити. Та зараз така небезпека нам більше не загрожувала. Русалки спокійно ходили серед звичайного люду, якщо, звісно, вирішували залишити свою громаду. А ми натомість спокійно проминали річки та озера, не ризикуючи бути втопленими чи зʼїденими.

Принаймні від них.

Дехто з лицарів привітно помахали озерному народцю, а тоді озеро сховалося за деревами.

Водночас посилився вітер. З заходу у наш бік посунули темні хмари, й повітря стало густішим. Ось-ось мав початися дощ, і, вочевидь, він наздожене нас раніше, ніж ми дістанемося Зорну.

Коли останній промінь сонця сховався за хмарами, небо стрімко посіріло.

Перший гуркіт грому змусив Серру здригнутися. Бліда, вона обійняла себе за лікті. А тоді в небі спалахнула блискавка.

Краплі дощу зашуміли, вдаряючись у стіни екіпажу та крони дерев. Вони густішали, поки лицарі гнали своїх коней уперед. Дощ посилювався, підживлений вітром та громовицею. Ми всі розуміли — якщо так піде і далі, дорогу розмиє, й подорож стане небезпечною.

На жаль, найближчі кілька миль до Зорну ми не мали де зупинитися. Близкість до містечка вампірів не дуже приваблює людей, тож ніхто не поспішає будувати постоялі двори чи хатини у цій місцині.

Отже, усе, що нам залишалося — це їхати далі.

— Можливо… Можливо лицарі могли б заховатися в екіпажі від дощу? — тихо спитала Серра.

Схоже те, що ми були тут, захищені від негоди, викликало в неї почуття провини. Ще одна чудова якість, яку можна додати до списку.

Як тільки Серра сама не бачить яка вона чудова?

— Їх захищає магія, — спокійно промовив я. Звісно, крізь рясний дощ та сутінки було складно щось розгледіти, однак я точно це знав, адже сам не раз бував по той бік екіпажу, — Усі лицарі вміють ставити захист від дощу та вітру. Інакше ми жили б у цілительському крилі.

Вона здивовано кліпнула, а тоді на її обличчі відбилося полегшення.

— Ох, добре. Це добре…

Але, якщо дорога стане занадто слизькою та небезпечною, нам однаково доведеться зупинитися.

Цього я, звісно, не сказав. Вирішив, що не варто посилювати її хвилювання.

Коли черговий гуркіт грому налякав її, я оточив екіпаж заклинанням тиші й завісив вікно. Звісно, тканина не могла повнісю приховати яскраві спалахи, однак я вирішив, що це краще, ніж нічого.

— Дякую, — плечі Серри розслабилися, й, заплющивши очі, вона зробила глибокий вдих, — Не люблю грозу. Знаю, що це дурниці, я ж бо не дитина. Просто ці різки звуки і спалахи… Ніколи не могла під них спокійно спати, навіть коли була дуже втомлена.