17.2

Невдовзі вона задрімала в моїх обіймах, геть зморена дорогою. Екіпаж розмірено похитувався, колеса стукотіли по дорозі, за вікном шелестів вітер.

Ніщо не порушувало спокій ночі, лишень тихе ухкання сови та пирхання коней, тож я дозволив і собі трохи подрімати.

Я прокинувся під ранок, коли сонячні промені пробилися до екіпажу крізь вікно, й встиг побачити, як Серра спить, смішно наморщивши носа, коли світло впало їй на обличчя.

Якийсь час я не рухався, намагаючись не розбудити її, однак невдовзі вона сама прокинулася. Серра потягнулася, й ковдра сповзла з її плечей.

— Доброго ранку, — всміхнувся я до неї.

— Доброго ранку, — відказала вона, шаріючись. Тоді визирнула у вікно. Ми саме проминули ліс, і просто зараз їхали степовою місциною. На обрії відблискувало море, повітря тут було вологе, трохи солоне, а небом літали чайки. Не вельми ввічливі птахи, і все ж… Гарно.

Навіть трохи шкода, що ми не можемо зараз тут затриматися, влаштувати пікнік…

Можливо іншим разом.

— До вечора будемо в Зорні. Знайдемо де зупинитися, й можна буде розвідати обстановку. Порозпитувати місцевих тощо… І, звісно, відпочити. Переважно місцеві дотримуються закону про ненапад, проте дуже важливо, щоб там ти постійно була зі мною, або з кимось з лицарів, добре?

Серра кивнула, не відводячи захопленого погляду від води, що миготіла у сонячних променях, ніби якась коштовність.

— Колись повернемося сюди, — пообіцяв я.

— Справді? — її голос був сповнений щирого захвату.

— Справді. Як гадаєш, це гарна місцина для весілля? — я питав цілком серйозно, однак вона зашарілася й відвела погляд.

На мить мені здалося, що Серра знову звинуватить мене у тому, що я жорстоко жартую, почне сперечатися. Однак натомість вона глитнула, й хрипко промовила:

— Так. Гадаю це чудове місце.

Я зрозумів, що вона намагається виправитися. Не шукати у кожному моєму слові причини відштовхнути мене. Й це усвідомлення запалило всередині вогник надії.

Минуло трохи часу, перш ніж клаптик моря на обрії знову сховався за деревами. Ми поснідали, й Серра сказала:

— Я ніколи не була на березі.

Це не мало б мене дивувати. Я знав яким важким та безрадісним було її життя в маєтку батька. І все ж… Я не зміг приховати розгубленості.

— Ніколи?

Вона похитала головою, й тихо зітхнула.

— Ми з мамою жили в невеликому містечку, й вона важко працювала, щоб прогодувати мене. В нас не було часу чи грошей, щоб поїхати кудись… А тоді вона померла, батько забрав мене до себе в маєток, і… Ну… Далі ти знаєш. Але я б дуже хотіла… Колись. Не обовʼязково зараз, я знаю, що в нас багато роботи…

Перш ніж Серра продовжила, я нахилився до неї та ніжно поцілував. Проковтнувши її тихий зойк, я поглибив поцілунок, коли вона розімкнула губи, й обняла мене за шию, відповідаючи мені.

За мить вона вже сиділа на моїх колінах, така бажана та червона від поцілунку, й раптом екіпаж зупинився. Коні пирхнули, і я притримав Серру за поперек, щоб вона не впала. Тоді один з лицарів постукав у стінку екіпажу, повідомивши, що ми робимо привал.

— Скільки в нас часу? — спитав я, не випускаючи її з обіймів.

Судячи з її погляду, Серра дуже хотіла б заперечити. Мабуть, вона ще не готова до відкритих проявів почуттів перед іншими.

Що ж… Усього по трохи.

— Приблизно година, — відказав Малкол, — Коням потрібна вода та відпочинок.

— Та й вам не завадить поїсти, — кивнув я. Тоді підбадьорливо всміхнувся до Серри, та промовив: — Хочеш розімʼятися?

Вона закивала. Нехай ми вже проминули море, у степу однаково було гарно: від вітру погойдувалися зелені хвилі мʼякої трави, а серед неї — ціла веселка з польових квітів.

Поки коні відпочували, а лицарі готували костер та чистили збрую, я вийшов з екіпажу й подав руку Серрі. Ступивши на мʼяку траву, вона роззирнулася, й з насолодою вдихнула свіже повітря.

Теплий вітер грав її волоссям, вона усміхалася, така гарна, що мені хотілося навічно закарбувати цю мить у своїй памʼяті.

— Тут так спокійно, — тихо промовила Серра, — В місті ніколи не буває так тихо, навіть уночі, а тут…

— Так.

Іноді мені самому цього не вистачало. Просто побути в тиші, щоб не чути нічого, крім власних думок.

На жаль, життя спадкоємця не дуже щедре на вихідні. Однак я пообіцяв собі, що знайду час, заради цієї її посмішки.

Поки Серра в нерішучості завмерла біля плямистого жеребця, я нахилився за квіткою, що кольором нагадувала її очі, й заправив у її волосся. Вона навіть не помітила, роздивляючись коня.

— Знаєш, ми можемо підійти ближче, щоб ти могла його погладити, — промовив я, нахилившись до її вуха.

Кінь фиркнув, жуючи траву, ніби розумів, що ми обговорюємо саме його.

Серра боязко всміхнулася.