16.4

♜

Десь за годину Торн повернувся до нашої кімнати. Ну… Формально це досі була його кімната, але, оскільки я залишилася в ній, відколи Зірʼєн перемістив мене до нього, коли він щойно вийшов з душу…

Хай там як, Торн повідомив, що вирішив усі основні питання, і ми можемо продовжити свій шлях до Зорну, якщо я не передумала і досі хочу поїхати із ним.

— Я хочу, — глитнувши, запевнила його я. Однак не змогла приховати свого хвилювання: мої руки без кінця шукали до чого б доторкнутися, в надії, що це полегшить важку розмову.

— Але?

Торн сів поряд зі мною, обережно накривши мою долоню своєю, й зазирнув у моє обличчя.

— Я маю дещо тобі розповісти. Тобі це не сподобається, тож я трохи нервую, — швидко промовила я, — Або не трохи…

Раптом мені забракло повітря, як ніби я пробігла кілька миль, Торн насупився й рішуче обхопив моє обличчя долонями.

— Дихай. Хай там що, я витримаю.

Я кивнула, тоді заплющила очі і виклала усе як є. Розповіла йому про появу Зірʼєна, про те, що йому насправді потрібно, і про обіцянку, яку я з нього взяла.

Я намагалася випалити усе якнайшвидше, поки хвилювання не зробить мої думки незвʼязними, й увесь цей час уникала дивитися йому у вічі.

Коли я нарешті закінчила, Торн знервовано пригладив своє волосся і зітхнув.

— Я ж казав, що це погана ідея…

— Знаю, вибач. Але я усе продумала. Послухай, він сказав, що ніхто з нас не постраждає. Зірʼєн поділиться зі мною своєю силою, щоб я не вигоріла. Єдине погане, що на мене чекає — це розчарування. Але ж це геть нестрашно…

Принаймні я намагадася запевнити у цьому нас обох. Насправді мені було лячно. Я боялася того, що могло розчарувати мене ще більше, бо ж це здавалося неможливим…

— Серро, подивись на мене, — Торн мʼяко торкнувся моєї щоки, і я змусила себе підкоритися. В його очах було щире занепокоєння, — Ти не мусиш цього робити. Ми дізнаємося правду так чи інак. Цією справою займаються досвідчені лицарі та слідчі…

— Але що як вони не встигнуть? Що як, коли вони нарешті розплутають ці вузли, стане запізно?

Я похитала головою, мимоволі міркуючи про усі ті смерті, що я могла відвернути.

— Торне, я завжди вважала себе марною. Порожньою. Без дару я була ніким, і тепер в мене нарешті зʼявилася можливість щось змінити. Когось врятувати, — стати кимось, — Я просто хочу допомогти. Ти сам казав, ця справа стосується і мене також.  Ти підтримаєш мене?

Він мовчав майже хвилину. Я бачила, як напружилися його щелепи. Як Торн повільно стиснув і розтиснув кулаки, намагаючись опанувати свої почуття. Свій гнів на Зірʼєна, що втягнув мене у невідомо що, й на мене, через те, що погодилася, попри усі застороги.

— Звісно, я тебе підтримаю, — зрештою видихнув він. В його голосі знову була мʼякість, — І я вдячний, що ти чесно розповіла мені про це. Я просто хвилююся. Якщо розчарування — достатня плата за угоду з богом омани, яким сильним воно може бути?

— Хіба це важливо? Навряд це щось, із чим я не зможу впоратися. Типу… що такого він може сказати? Що батьку байдуже до мене? Чи що мачуха ненавидить мене? Я усе це знаю.

Знизавши плечима, я знову глитнула.

— Якщо чесно, я не уявляю, що такого мусить розшукати Зір'єн, щоб вибити землю з-під моїх ніг. Не думаю що це взагалі можливо.

Судячи з виразу його обличчя, Торн не поділяв моєї впевненості, але не сперечався.

— Я буду поряд, коли це станеться, — пообіцяв він, — Коли ти викличеш видіння, й коли він розповість тобі про все, я буду з тобою. І, хай як погано чи важко тобі буде, ти з цим будеш не сама.

Від його слів моє серце наповнилося вдячністю.

— Торне…

Я хотіла стільки всього сказати, але натомість просто припала до нього, заховавши обличчя в нього на шиї, й з насолодою вдихнула його запах.

— Дякую. Справді. За все.

Торн обійняв мене, заспокійливо водячи пальцями по моїй спині. Поряд з ним було так тепло і спокійно, що я залюбки задрімала б в його руках… але не могла. Сьогодні ми не ночуватимемо тут.

Ми мусили рушити далі, до Зорну, містечка вампірів, щоб перевірити ще одну зачіпку, перш ніж повернутися до столиці.

— Ти зібралася? — тихо спитав він.

Я кивнула, не бажаючи передчасно розривати наші обійми.

— Добре.

Торн видихнув, і його подих полоскотав мені шию. Від цього шкіра вкрилася сиротами, а низ живота відізвався приємним солодким болем.

— Рушаємо до ночі. Цього разу з нами буде більше охорони, однак… — раптом він зняв з пальця золоте кільце з королівською печаткою, й взяв мою ліву руку у долоню, — Буде краще, якщо це буде на тобі.

— Ні, Торне, — я похитала головою, намагаючись заперечити, — я не можу… Це надто важлива річ, до того ж воно завелике…

Воно справді було більшим за мій палець принаймні на два розміри. Однак за мить від того, як Торн надягнув його мені на палець, воно зменшилося, й сіло на мене, наче влите.