14.2

Тіло Його Високості було вражаючим. Треноване, підтягнуте, воно притягувало погляд, й викликало бажання, від яких пашіли щоки, а внизу живота скручувалося щось незвичне, але приємне.

Він не рухався, не робив жодних спроб прикритися від мене, й не шарівся. Натомість свердлив мене таким поглядом, що усе моє тіло вкрилося сиротами.

Мабуть, я мала пояснити йому що сталося, перепросити, але напруга у кімнаті була такою відчутною, що я довго не могла змусити себе промовити бодай слово. А тоді він підступив до мене на крок, і я так і залишилася стояти.

Торн навис наді мною, наче скеля. Його зазвичай добрі очі потемніли, перетворилися на штормове море. Я практично бачила блискавки, що спалахували в них.

— Ваша Високосте… — тихо вичавила я, коли він відтіснив мене до стіни, практично втискаючи в неї спиною.

— Де ти була?

Груди Торна повільно опускалися й підіймалися. Він глибоко втягував носом повітря, ніби стримувався з останніх сил.

Попри злість, його голос відлунював приємним тремтінням в моєму тілі. Думки стали геть неправильними, неприйнятними, а повітря ніби гарячішим в кілька разів.

— Ти хоч уявляєш наскільки я хвилювався? Я обшукав кожен закуток в цій проклятій таверні, й половину лісу!

“Це правда, — весело гмикнув голос Зірʼєна в моїй голові, — Принц геть втратив голову, навіть впав з коня просто у багно, інакше ні за що не зробив би перерви на душ”.

Я залишила слова нахабнючого бога без відповіді, бо заледве його чула. Насправді я заледве чула власні думки, не зводячи погляду з Торна. Він був так близько, що мене зігрівало тепло його тіла. Торн нахилився до мене, і його запах: свіже хвойне мило з лимоном та гіркою ноткою, — вдарив у мої ніздрі.

— Пробачте… — тихо промовила я, намагаючись не дивитися униз, — Я не хотіла додавати вам незручностей. Але Зірʼєн обдурив мене, і…

— Я попереджав тебе про нього, — холодно промовив він, — Я гадав ти зрозуміла, що йому не можна вірити.

— Так, тому я не погодилася на його угоду.

— Але ти пішла із ним!

— Тільки тому, що він мені погрожував!

— То мені теж варто вдатися до погроз, щоб ти мене слухалася? — гарячі долоні Торна торкнулися моєї талії крізь нічну сорочку, й притиснули мене до його тіла. Пекучий вузол внизу мого живота почав рости, розповсюджуючись усім тілом й послаблюючи мої коліна, — Чи, може, одразу перейти до дій?

О, боги. Це було неправильно, усе це було так неправильно, але я геть не хотіла, щоб він зупинявся!

Що мені робити?

“Насолоджуйся, — гмикнув Зірʼєн, а тоді мав досить нахабства, щоб додати: — Нема за що”.

— Можливо вам слід так і зробити, — хрипко прошепотіла я.

Нехай я потім пошкодую. Нехай картатиму себе, тієї миті я хотіла розчинитися у ньому. Взяти усе, що він вирішить мені дати.

Очі Торна небезпечно спалахнули. Його коліно опинилося просто між моїх ніг, змушуючи мене ледь не скиглити від бажання.

— Ти розумієш про що просиш? — спитав він.

Я взяла мить на роздуми, хоча в цьому не було необхідності. Я вже знала, що не зможу відмовити йому. Бо не хотіла відмовляти.

— Так.

Його ніздрі розширилися. Кожен мʼяз в його тілі напружився, ніби в хижого звіра перед стрибком.

— Дуже добре, — хрипко відказав він, — Ти заслуговуєш на покарання, і дістанеш його. Ходімо.

Мої ноги тремтіли, коли я слідувала за ним до ліжка й він наказав мені лягати на спину. Коли Торн підняв мої руки над головою і привʼязав до ліжка магічними кайданками. Тоді він знову спитав мене чи впевнена я, що хочу, аби він продовжував, і я прошепотіла чергове: “Так”, він вкрив мене ковдрою та підвівся.

Я завмерла, розгублено спостерігаючи за тим, як він вдягав спіднє, а тоді штани і сорочку, залишаючи мене там, де я була.

Піймавши мій спантеличений погляд, Торн пояснив:

— Сьогодні ти спатимеш тут і так, щоб я був впевнений у тому, що цієї ночі ти нікуди не дінешся. На вікнах і дверях буде додатковий захист, тож за безпеку можеш не боятися.

— Але… Ви йдете?

— Так. На жаль, мені треба відізвати пошукові групи, — холодно промовив він, застібаючи останній гудзик, під самим коміром, — а тоді підготувати все до ранкових допитів. Так вийшло, що посеред ночі дехто зник і додав всім роботи.

Я рясно почервоніла. В мене палали навіть вуха. Ще ніколи мені не було так соромно, як тоді. Я почувалася останньою дурепою.

Як я взагалі могла подумати, що він піде на близькість зі мною після того, як я знову порушила його наказ? Після того, як збрехала?

Я не мала б навіть думати про це, і, мабуть, картала б себе за те, що ледь не сталося, до самого ранку, якби Торн не простягнув руку у мій бік, насилаючи на мене закляття сну.

Останнім, що я почула, перш ніж провалитися у темряву, було тихе:

— Добраніч, Серро.